Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Поправляючи здоров’я, Олмстед давав розпорядження саджати бульби й рослини у двох великих розсадниках, облаштованих на території майбутньої виставки. Він замовляв декоративний полин Стеллера, горлянку повзучу, геліотроп сорту «Президент Ґарфілд», вероніку, блошину м’яту, англійський і алжирський плющ, вербену, барвінок і широку палітру гераней, зокрема сорти «Чорний принц», «Христофор Колумб», «Місіс Тьорнер», «Кришталевий палац», «Радісна думка» і «Жанна д’Арк». Він відрядив цілу армію збирачів на береги озера Келюмет, де ті викопали двадцять сім вагонів ірисів, осоки, очерету та інших напівводяних рослин. Також було зібрано чотири тисячі кореневищ латаття, і люди Олмстеда швидко їх висадили — і, врешті, побачили, що більшість тих корінців стали жертвами мінливості рівня води в озері.

На відміну від буяння рослин у розсадниках, територія парку стояла гола, позбавлена всієї рослинності. Робітники удобрили землю тисячею вагонів гною, доправленого зі скотобази та ще двома тисячами вагонів гною від коней, що працювали в Джексон-парку. Така кількість голої землі та гною почала становити проблему. «У спекотну погоду було дуже погано: південний вітер міг засліпити очі і людині, і тварині, — писав Рудольф Ульріх, управитель ландшафтних робіт, що його призначив Олмстед, — а в мокру — ще гірше, коли свіжа земля, ще сира, просочувалася водою».

Кінь міг зав’язнути по черево.

У день літнього сонцестояння 1891 року архітектори, нарешті, завершили останні креслення. Щойно надходило креслення, Бьорнем оголошував тендер. Розуміючи, що затримки архітекторів змусили весь проект відставати, він вніс у будівельні контракти такі поправки, які робили з нього «царя», за висловом «Chicago Tribune». На кожний контракт відводився стислий термін із великими штрафами за кожен день запізнення. Бьорнем оголосив тендер на перший контракт 14 травня — на Будинок шахтарства. Хотів, щоб робота була завершена до кінця року. Отже, в кращому разі, на будівництво залишалося шість місяців (приблизно за стільки середній господар у ХХІ столітті збудує новий гараж для своєї машини). «Він є арбітром усіх суперечок, і його рішення не обговорюється, — писали в «Tribune». — Якщо, на думку містера Бьорнема, забудовник найняв недостатню кількість робітників, щоби вчасно завершити справу, містер Бьорнем має повноваження самостійно залучати додаткову робочу силу за рахунок забудовника». Будинок шахтарства став першою за початком будівництва спорудою виставки, але все одно робота розпочалася лише 3 липня 1891 року — до дня посвяти залишалося лише шістнадцять місяців.

Щойно нарешті почалося будівництво, поза територію парку стали наростати передчуття великої події. Полковник Вільям Коді (він же Буффало Білл) — спробував отримати концесію на проведення на виставці свого шоу «Дикий Захід». Він щойно повернувся з Європи, де мав гучний успіх. Але бюджетний комітет відмовив йому на підставі «недоречності» його вистави. Бравий Коді не здався і здобув право на велику ділянку землі поряд із парком. У Сан-Франциско двадцятиоднорічний підприємець Сол Блум зрозумів, що чиказький ярмарок нарешті дасть йому скористатися з того, що він здобув два роки тому в Парижі. Зачарований алжирським селищем на паризькій виставці, він придбав право показувати селище та його мешканців на наступних подіях. Бюджетний комітет теж йому відмовив. Він повернувся до Сан-Франциско з наміром здобути концесію опосередковано — це, врешті, дасть йому значно більше, ніж він очікував. Тим часом молодий лейтенант Шнуфельдт прибув до Занзібару. 20 липня він надіслав телеграму президентові виставки Вільяму Бейкеру: він переконаний, що зможе привезти з Конго скільки завгодно пігмеїв, маючи згоду короля Бельгії. «Ці пігмеї потрібні президентові Бейкеру, — писали в «Tribune», — і всьому керівництву виставки».

На папері виставка була вельми видовищна. Посередині — великий двір, який прозвали Почесним двором. Саме це місце з палацами Ганта, Поста, Пібоді та інших уже було б дивовижне, але практично кожен штат країни збирався щось побудувати, а на додачу до них — близько двохсот іноземних компаній і урядів. Виставка мала перевершити паризьку в усьому — геть в усьому, крім одного моменту, і цей недолік дуже бентежив Бьорнема: на ярмарку досі не було нічого, здатного не те що затьмарити — дорівнятися до Ейфелевої вежі. Майже трьохсотметрова металева споруда й далі залишалася найвищою у світі й повсякчас нагадувала про тріумф Паризької виставки. «Переейфелити Ейфеля!» стало гаслом для організаторів заходу.