Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Більшість мешканців Чикаго вибору не мали: вони просто пили ту воду, яка була. Проте Бьорнем від початку тримався думки, що працівникам і гостям ярмарки потрібна краща, безпечніша вода. У цьому він також випередив свій час. За його вказівкою інженер із санітарії Вільям С. Мак-Гарґ встановив на території ярмарку комплекс із знезараження води: вона помпувалася крізь послідовність великих баків, де її аерували й кип’ятили. Працівники Мак-Гарґа встановлювали великі бочки цієї знезараженої води в парку й щодня наповнювали їх.

Бьорнем планував закрити цю очисну установку в день відкриття виставки й дати гостям можливість вибирати з двох інших безпечних видів води: вода з озера, очищена фільтрами Пастера (безкоштовно), і природно чиста вода із джерела 1500-кілометрової глибини у Вокеші (штат Вісконсин) по центу за склянку. У листопаді 1891 року Бьорнем доручив Мак-Гарґові дослідити п’ять джерел у Вокеші, щоб оцінити їхній об’єм і чистоту, але «тихо», оскільки розумів, що проведення труби через мальовничий пейзаж сільської місцевості може виявитися хворобливим питанням. Проте ніхто навіть не уявляв, що за кілька місяців спроби Мак-Гарґа забезпечити подачу найкращої вокешської води на виставку призведуть до збройної сутички посеред мирної вісконсинської ночі.

Найдужче Бьорнем переймався пожежами. Втрата «Ґренніс- блоку», де були кабінети його й Рута, залишалася живим, принизливим спогадом. Катастрофічна пожежа в Джексон-парку могла б знищити всю виставку. При цьому всередині парку вогонь був необхідний для будівельних робіт. Тинькарі використовували маленькі печі, звані «саламандрами», для того щоб їхня робота швидше підсихала та тверділа. Бляхарі з електриками плавили й гнули метал, використовуючи жаровні. Навіть пожежникам був потрібний вогонь — для парових помп, які підвозилися на місце кіньми.

Бьорнем встановив такі заходи безпеки, які за загальноприйнятими стандартами здавалися складними, навіть надмірними. Він організував спеціальну пожежну команду для виставки й дав розпорядження встановити сотні пожежних гідрантів і телеграфних будок для екстрених повідомлень. Замовив пожежний пароплав «Королева вогню», який би міг вільно плавати вузькими каналами парку й проходити під його численними мостами. За його інструкцією, кожна будівля мала під’єднуватися до підводної мережі і в кожній повинен бути стояк гідранта. Також на території заборонялося паління, хоча тут було зроблено щонайменше два винятки: один — для забудовника, який дуже його просив з огляду на те, що в разі заборони сигар його команда європейських майстрів відмовиться працювати, а другий — у великій кімнаті з каміном у «халабуді» Бьорнема, де щовечора в нього гостювали інженери, креслярі та приїжджі архітектори, насолоджуючись вином, розмовами й сигарами.

З наближенням зими Бьорнем наказав обкладати всі гідранти кінським гноєм, щоб не замерзали.

У найморозніші дні гній парував, наче гідранти самі горіли.

Коли Сол Блум повернувся до кабінету Майка Де Янга, він був переконаний, що той не зможе дати йому ті гроші, про які він його попросить, адже Блум збирався назвати суму зарплати президента США — 50 000 доларів. «Що більше я про це думав, — згадував Блум, — то більше мені подобалася перспектива сказати Майкові Де Янгу, що моїй жертві, якщо я залишу Сан-Франциско, відповідає саме ця сума».

Де Янг запросив Блума сісти. Вигляд в уповноваженого був серйозний і очікувальний.

Блум сказав:

— Я дуже ціную ваш комплімент, але бачу, що мої інтереси зараз зосереджені тут, у цьому місті. Дивлячись наперед, я бачу…

Де Янг перебив його, неголосно промовивши:

— Ну що, Соле, я гадаю, ви збиралися сказати мені, скільки ви хочете, щоб ми вам заплатили.

— Я не хочу, щоб ви думали, що я не ціную…

— Ви це казали хвилину тому, — обірвав його Де Янг. — А тепер скажіть, скільки вам треба.

Блум чекав не зовсім такого. Тремтливим голосом він назвав суму:

— Тисячу доларів на тиждень…

Де Янг усміхнувся:

— Як на ваш двадцять один рік — чималенько. Але, не сумніваюся, ви їх чесно заробите.

У серпні головний інженер Бьорнема Авраам Ґоттліб виявив приголомшливий факт: він не розрахував навантаження вітру на основні виставкові споруди. Бьорнем сказав усім своїм основним забудовникам — у тому числі й «Еґнью і компанії», що зводили Будинок виробників і вільних мистецтв, — негайно припинити роботу. Багато місяців Бьорнем протистояв чуткам, ніби він змушує робітників працювати занадто швидко, і в результаті будівлі виходять неміцні; європейська преса навіть стверджувала, що деякі споруди взагалі «приречені». А тут Ґоттліб признається в потенційно катастрофічній помилці.