Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Також виник конфлікт між керівництвом виставки. Національна комісія, яка складалася з політиків, на чолі з генеральним директором Джорджем Девісом, вимагала контролю над фінансами; Виставкова компанія, що складалася з основних підприємців Чикаго на чолі з Лайменом Ґейджем, відмовила: вони ці гроші зібрали, і, хай там як, компанія й витрачатиме їх, як вважатиме за доцільне.

Усім керували комітети. У приватній практиці Бьорнем звик повністю контролювати витрати на будівництво своїх хмарочосів. А тепер йому на кожному кроці була потрібна згода виконавчого комітету Виставкової компанії, навіть на купівлю креслярських дощок. Це було надзвичайно досадно. «Треба було діяти швидко, — казав Бьорнем. — Зволікання видавалися нескінченним».

Але поступ у справі був. Наприклад, він оголосив конкурс серед жінок-архітекторів на проект Будинку жінок для виставки. Перемогла Софія Гейден із Бостона. Архітекторці був двадцять один рік. Гонораром для неї стала сума призу — тисяча доларів. Архітектори-чоловіки отримали по десять тисяч. Те, що жінка здатна самостійно спроектувати таку поважну споруду, викликало багато в кого скептичні почуття. «Розгляд показав, що ця жінка створила свій проект без сторонньої допомоги, — писав Бьорнем. — Вона накреслила його сама в себе вдома».

У березні, щоправда, всі архітектори визнавали, що справа просувається надто повільно, що коли вони збудують все, як проектували, з каменю, сталі й цегли, то завершити роботу до дня відкриття буде неможливо. Голосуванням вирішили натомість вкрити свої будівлі тиньком з домішкою джуту; з такого матеріалу можна буде робити колони й ліпнину і, наносячи на дерев’яну основу, створювати ілюзію каменю. «На території ярмарку не буде жодної цеглини!» — запевнив Бьорнем.

Посеред цих справ, у міру того, як роботи ставало дедалі більше, Бьорнем зрозумів, що відкладати пошук архітектора, котрий би замінив його любого Джона Рута, вже немає куди. Йому була потрібна людина, яка б стежила за поточними справами фірми, поки він займатиметься виставкою. Один із друзів порадив йому Чарльза Б. Етвуда з Нью-Йорка. Мак-Кім похитав головою. Про Етвуда всяке розповідали, щодо його надійності виникали питання. Однак Бьорнем домовився з Етвудом про зустріч у Нью-Йорку в готелі «Брансвік».

Етвуд змусив його чекати. Через годину Бьорнем пішов назад на потяг. Переходячи вулицю, він зустрів красивого чоловіка в чорному котелку та з чорними, мов дула рушниці, очима. Той підійшов до нього та спитав, чи не він містер Бьорнем.

— Я, — відказав Бьорнем.

— А я Чарльз Етвуд. Ви хотіли мене бачити?

Бьорнем спалахнув:

— Я їду назад до Чикаго. Подумаю над усім і дам вам знати.

Бьорнем сів на поїзд. Прибувши до Чикаго, пішов просто до свого кабінету. Через кілька годин до нього прийшов Етвуд. Він поїхав за Бьорнемом з Нью-Йорка.

Бьорнем узяв його на роботу.

Етвуд, як це буває, мав свою таємницю. Він був опійним наркоманом. Звідти такий погляд і химерна поведінка. Проте Бьорнем вбачав у ньому генія.

Як нагадування собі й кожному, хто зайде до його кабінету в «халабуді», Бьорнем поставив на столі напис із одного слова: «ШВИДШЕ».

Часу було зовсім обмаль, виконавчий комітет починав уже планувати експонати й домовлятися про них із учасниками виставки. У лютому комітет проголосував за те, щоб відрядити молодого військового офіцера, лейтенанта Мейсона А. Шнуфельдта, в Занзібар із тим, щоб він знайшов там плем’я пігмеїв, яке нещодавно зустрів там дослідник Генрі Стенлі, і привезти на ярмарок «родину з дванадцяти-чотирнадцяти цих маленьких лютих дикунів».

На цю справу комітет дав лейтенантові Шнуфельдту два з половиною роки.

За новою огорожею виставкової території у Чикаго відбувалися недобрі хвилювання. Профспілковики погрожували закликати профспілки всього світу стати на заваді виставці. «Inland Architect», знаний чиказький часопис, повідомляв: «Оцей неамериканський заклад — професійна спілка — розробив власний новий неамериканський принцип обмежувати й утискати особисту свободу людини з тим, щоб якомога серйозніше розладнати плани Всесвітньої виставки». Така поведінка, за словами журналіста, «сприймалася б як зрада в менш освічених і більш деспотичних країнах, ніж наша». Фінансова ситуація в США погіршувалася. Кабінети в новітніх чиказьких хмарочосах так і стояли порожніми. Лише за кілька кварталів від «Рукері» бьорнем-рутівський Будинок тверезості маячив великою чорною брилою і був практично порожній. Містом сновигали двадцять п’ять тисяч безробітних. Уночі вони спали в поліцейських відділках і в підвалах ратуші. Профспілки набирали сили.