Айн Ренд - Джерело

— Він має розум — свій власний. Не думаю, що тобі потрібні якісь батоги, крім того, що у твоїх руках. Гадаю, до перспективних слід ставитися з осторогою.

— Добре, а кого я поставлю на його місце?

— Жуля Фауґлера.

— О чорт, Еллсворте!

— Чому б і ні?

— Це ж старий су… Ми не можемо це собі дозволити.

— Можете, якщо захочете. І подумай-но, яке ім'я він собі створив.

— Але він найнестерпніший з усіх старих су…

— Що ж, не мусиш брати його. Обговорімо це якось іншим разом. Просто спекайся Джиммі Кернса.

— Послухай, Еллсворте, в мене немає фаворитів, вони всі для мене однакові. Я позбудуся Джиммі, якщо ти так кажеш. Але я не розумію, що це змінить і що це має спільного з темою нашої розмови.

— Не розумієш, — погодився Тухі. — Але зрозумієш згодом.

— Ґейле, ти ж знаєш, що я бажаю тобі щастя, — казав цього ж вечора Алва Скаррет, вмостившись у зручному кріслі в кабінеті Вайнендового пентхауса. — Ти це знаєш. Ні про що інше я не думаю.

Вайненд витягнувся на кушетці, зігнувши одну ногу і поклавши стопу на коліно другої. Він курив і уважно слухав.

— Я знаю Домінік чимало років, — сказав Скаррет, — задовго до того, як ти почув про неї. Я люблю її, мушу зізнатися, як батько. Але ти повинен визнати, що вона не та жінка, яку хотіли б побачити в ролі місіс Ґейл Вайненд твої читачі.

Вайненд не відповів.

— Твоя дружина — це публічна людина, Ґейле. Автоматично. Публічна власність. Твої читачі мають право вимагати й очікувати від неї певної поведінки. Символічна цінність, якщо ти розумієш, про що я. На кшталт королеви Британії. Ти вважаєш, що Домінік відповідатиме цим вимогам? Сподіваєшся, що вона взагалі дотримуватиметься рамок? Вона найнепередбачуваніша особа, яку я знаю. В неї жахлива репутація. Але найгірше за все — подумай, Ґейле! — вона розлучена! І це після того, як ми змарнували тонни паперу, виборюючи святість домашнього вогнища і чистоту жіноцтва! Як ти примусиш читачів це проковтнути? Як мені представити їм твою дружину?

— Тобі не здається, Алво, що цю розмову краще припинити?

— Так, Ґейле, — відповів упокорений Скаррет.

Скаррет очікував, із важким почуттям відбутої битви, наче після жорстокої суперечки, примирення.

— Я знаю, Ґейле! — радісно вигукнув він. — Знаю, що нам робити. Ми візьмемо Домінік знову до газети і доручимо їй рубрику — геть іншу, об'єднану рубрику про дім. Знаєш, господарські поради, кухня, діти і таке інше. Це відіб'є критику. Покажемо, якою хорошою маленькою домогосподаркою вона стала, попри її помилки юнацтва. Змусимо жінок пробачити їй. Ми започаткуємо нову рубрику: «Рецепти місіс Вайненд». Кілька світлин зроблять своє — ти ж знаєш, картата суконка, фартух і скромно вкладене волосся.

— Алво, стули пельку, поки я не дав тобі ляпаса, — сказав Вайненд, не підвищуючи голосу.

— Добре, Ґейле.

Скаррет зробив рух, наче збирався встати.

— Сиди. Я ще не закінчив.

Скаррет слухняно чекав.

— Завтра зранку, — сказав Вайненд, — ти надішлеш повідомлення до всіх наших газет. Ти накажеш їм переглянути архіви і знайти будь-які світлини Домінік Франкон, що можуть у них зберігатися з часів її колишньої колонки. Ти накажеш їм знищити фото. Ти також попередиш, щоб вони тримали язика на припоні, не згадували її імені й не розміщували її фотографій в жодній із моїх газет, інакше вони втратять роботу. Коли настане час, ти надрукуєш повідомлення про моє одруження у всіх газетах. Цього не уникнути. Найкоротше повідомлення, що лише зможеш скласти. Без коментарів. Без історій. Без фотографій. Скажи кому слід кілька слів і переконайся, що тебе зрозуміли. Непослух означатиме звільнення, навіть для тебе.

— Жодних подробиць — коли ви одружитеся?

— Жодних подробиць, Алво.

— Але Боже ж мій! Це ж сенсаційна новина! Інші газети…

— Мені байдуже, що зроблять інші газети.

— Але чому, Ґейле?

— Ти не зрозумієш.

Домінік сиділа біля вікна, слухаючи стукіт коліс. Вона дивилася на пейзажі Огайо, що пропливали повз неї, поступово бліднучи в сутінках. Голова її лежала на сидінні, а руки кволо звисали на бильцях крісла. Вона була єдиною пасажиркою у вагоні й, здавалося, рухалася вперед разом із ним, так само як віконна рама, підлога, стіни. В кутах загусала розмита темрява; вікно залишалось ясне — вечірнє світло піднімалось із землі. Вона дозволила собі відпочити у цьому тьмяному освітленні; воно заполонило купе і панувало тут, аж поки вона не вигнала його геть, увімкнувши світло.