Айн Ренд - Джерело

Вона повільно роззирнулася, зауважуючи кожну дрібничку і причину її появи. Він підсунув до каміна два крісла, і вони вмостилися по обидва боки від вогню.

Меллорі просто сказав:

— Клайтон, Огайо.

— Що робить?

— Новий будинок для універмагу Джейнера. П'ять поверхів. На головній вулиці.

— Скільки він уже там?

— Близько місяця.

Це було найперше запитання, що він на нього відповідав, коли вона заходила, не змушуючи її запитувати. Його невимушеність позбавляла її необхідності щось пояснювати чи вдавати; він нічого не коментував.

— Завтра я виїжджаю, Стіве.

— Надовго?

— На півтора місяця. Рено.

— Я втішений.

— Краще я тобі не казатиму, що зроблю, коли повернуся. Ти не зрадієш.

— Я спробую — якщо ти цього хочеш.

— Так, хочу.

Одне поліно в купі вугілля досі зберігало свою форму; його порубали на маленькі цурпалки, і воно тліло без полум'я, нагадуючи низку освітлених вікон. Він нахилився і підкинув до каміна свіжого жару. Воно розітнуло низку вікон навпіл і розкидало іскри на закіптюжені цеглини.

Він розповідав про свою роботу. Вона слухала, наче була емігрантом, який почув рідну мову після довгої перерви.

Помовчавши, запитала:

— Як він, Стіве?

— Як завжди. Він не змінюється, ти ж знаєш.

Він вдарив по поліну. Кілька вуглинок викотилися. Він заштовхнув їх назад і додав:

— Я часто думаю, що він єдиний із нас, хто досягнув безсмертя. Я не маю на увазі славу і не маю на увазі, що він одного дня помре. Він уже живе в безсмерті. Гадаю, в ньому є саме те, що ми насправді закладаємо в цю концепцію. Знаєш, скільки людей хочуть жити вічно? Але вони помирають кожного нового дня. Коли зустрічаєш їх, вони вже не ті, що під час останньої зустрічі. Щогодини вони щось у собі вбивають. Вони змінюються, заперечують, суперечать — і називають це зростанням. Урешті-решт, наприкінці не залишається нічого, нічого нескасованого чи незрадженого; наче вони ніколи не були цілісними особистостями, а лише послідовністю прикметників, що змінюють один одного, не спроможні сформулювати визначення. Як вони можуть сподіватися на постійність, якої жодної миті не утримували? Але Говард — його можна уявити лише вічно живим.

Вона сиділа, дивлячись на полум'я, що надавало її обличчю оманливої подоби життя. За певний час він запитав:

— Тобі подобаються речі, які я придбав?

— Подобаються. І мені подобається, що вони твої.

— Я не розповів тобі, що сталося від нашої останньої зустрічі. Це геть неймовірно. Ґейл Вайненд…

— Так. Я знаю про це.

— Знаєш? Чому Вайненд — з усіх людей на світі — обрав саме мене?

— І це я знаю. Я розповім тобі, коли повернуся.

— У нього дивовижне чуття. Дивовижне, як на нього. Він придбав найкраще.

— Так, він це може.

Потім вона запитала, без переходу, та він зрозумів, що йдеться не про Вайненда.

— Стіве, він хоч раз питав про мене?

— Ні.

— Ти казав йому, що я сюди приходжу?

— Ні.

— Це заради мене, Стіве?

— Ні. Заради нього.

Він знав, що сказав їй усе, що вона хотіла знати.

Підводячись, Домінік сказала:

— Випиймо чаю. Покажи мені, де в тебе все лежить. Я приготую.

Домінік вирушила до Рено вдосвіта. Кітінґ іще спав, і вона не розбудила його, щоб попрощатися.

Розплющивши очі, він зрозумів, що вона пішла, навіть не глянувши на годинник — за особливою тишею в квартирі. Він подумав, що слід було б сказати: «Добре, що здихався», але він не міг цього вимовити, бо не вважав так. Його почуття вмістилося у пласку сентенцію, що нічого не стосувалася — «Все марно», — вона не стосувалася ані його, ані Домінік. Він був сам, і більше не було потреби вдавати. Він лежав у ліжку, на спині, безпорадно розкинувши руки. Його обличчя було впокорене, очі ошелешені. Він відчував, що це кінець і смерть, але йшлося не про втрату Домінік.

Кітінґ підвівся і вдягнувся. У ванній він знайшов рушник, який після використання вона кинула на підлогу. Він підібрав його, притиснув до обличчя і довго так тримав, відчуваючи не печаль, а якусь безіменну емоцію, не розуміючи нічого, крім того, що любив її лише двічі — того вечора, коли зателефонував Тухі, та зараз. Він розчепив пальці, й рушник зіслизнув на підлогу, наче вода, що стікає між пальців.

Він пішов на роботу і працював як завжди. Ніхто не знав про його розлучення, а він не мав бажання комусь про нього розповідати. Ніл Дюмонт підморгнув йому і протягнув:

— Бачу, Пітере, ти змарнів.

Кітінґ стенув плечима і повернувся до нього спиною. Сьогодні його нудило від Дюмонта.