Айн Ренд - Джерело

Невдовзі він забрав руку. Вона зрозуміла, що в безпеці. Вона знову могла говорити.

— Це твій новий будинок?

— Так. Ти прийшла зі станції пішки?

— Так.

— Це далеко.

— Мені теж так здалося.

Вона подумала, що вони не привіталися і що це нормально. Це не була зустріч, а просто мить чогось, що ніколи не переривалося. Вона подумала, як дивно було б сказати йому: «Привіт»; людина не може вітатися із собою щоранку.

— Коли ти сьогодні прокинувся?

— О сьомій.

— Я була в Нью-Йорку. В таксі вирушала на Центральний вокзал. Де ти снідав?

— У вагончику.

— З тих, що відчинені всю ніч?

— Так. Переважно для водіїв вантажівок.

— То ти часто туди ходиш?

— Коли мені хочеться випити кави.

— І ти сідаєш біля шинквасу? А навколо люди, які витріщаються на тебе?

— Я сідаю біля шинквасу, коли в мене є час. Навколо люди. Але не думаю, що вони витріщаються на мене.

— А потім? Ідеш на роботу?

— Так.

— Ти щодня ходиш пішки? Оцими ось вулицями? Повз вікна? І якщо хтось захоче заговорити, то він відчиняє вікно…

— Люди тут не визирають у вікна.

Із високих сходинок вони бачили котлован навпроти — землю, робітників, сталеві конструкції в різкому світлі прожектора. Вона подумала, що дивно бачити розкопану землю посередині тротуару — будівельний майданчик скидався на клапоть тканини, видертої з одягу міста, що оголювала плоть. Вона сказала:

— Протягом останніх двох років ти збудував два заміських будинки.

— Так. Один у Пенсильванії, а другий біля Бостона.

— Це неважливі будинки.

— Недорогі, ось що ти маєш на гадці. Але їх було цікаво будувати.

— Скільки ти ще будеш тут?

— Близько місяця.

— Чому ти працюєш увечері?

— Це термінова робота.

Кран на другому кінці вулиці почав рухатися, переносячи довгу балку. Вона бачила, що він спостерігає за краном, і знала, що він про це не думає, але його очі інстинктивно відповідають на цей рух, що він відчуває щось на кшталт фізичного зв'язку з тим, що відбувається на будівництві.

— Рорк…

Вони не називали одне одного на ім'я. Було якесь чуттєве задоволення у відкладеній насолоді — вимовити його ім'я і знати, що він його чує.

— Рорк. Це знову каменоломня.

Він усміхнувся.

— Якщо ти так хочеш. Але це не так.

— Після будинку Енрайта? Після хмарочоса Корда?

— Я думаю про це інакше.

— А що ти про це думаєш?

— Мені подобається це робити. Кожна будівля наче людина. Єдина і неповторна.

Він дивився через вулицю. Він не змінився. У ньому, як і раніше, відчувалася легкість у рухах, діях, думках. Вона сказала фразу без початку і кінця:

— …будуючи п'ятиповерхівки до кінця свого життя…

— Якщо це необхідно. Та я не думаю, що так буде завжди.

— На що ти чекаєш?

— Я не чекаю.

Вона заплющила очі, але не могла сховати рота; її губи зраджували гіркоту, злість і біль.

— Рорк, якби ти був у місті, я не прийшла б побачитися з тобою.

— Я знаю.

— Але ти опинився тут — у цій безіменній дірі. Я повинна була її побачити. Я повинна була побачити це місце.

— Коли ти повертаєшся?

— Звідки ти знаєш, що я не приїхала, щоб залишитися?

— Знаю.

— Як?

— Ти досі боїшся вагончиків та вікон.

— Я не повертаюся до Нью-Йорка. Не одразу.

— Ні?

— Ти нічого не запитав у мене, Рорк. Лише те, чи я прийшла зі станції пішки.

— А що ти хочеш, щоб я в тебе запитав?

— Я зійшла з потяга, коли побачила назву станції, — сказала вона безбарвно. — Я не мала наміру приходити сюди. Я їхала до Рено.

— А потім?

— Я знову вийду заміж.

— Я знаю твого нареченого?

— Ти чув про нього. Його звати Ґейл Вайненд.

Вона побачила його очі. Вона думала, що їй захочеться сміятися; нарешті вона завдала йому такого удару, якого він не очікував. Але вона не розсміялася. А він думав про Генрі Камерона, про його слова: «Я ніяк не можу їм відповісти, Говарде. Я залишаю тебе протистояти їм. Ти їм відповіси. Усім їм — Вайнендовим газеткам і тому, що уможливлює існування Вайнендових газет, і тому, що стоїть за ними».

— Рорк.

Він не відповів.

— Це гірше, ніж Пітер Кітінґ? — запитала вона.

— Значно гірше.

— Ти хочеш мене зупинити?

— Ні.

Він не доторкнувся до неї відтоді, як відпустив її лікоть, але то був дотик, що годився лише для машини невідкладної допомоги. Вона простягнула руку і доторкнулася до його руки. Він не відсмикнув пальців і не вдавав байдужості. Вона нахилилася, тримаючи його руку, не піднімаючи її з коліна, і притиснулася до неї вустами. Її капелюх упав, і він побачив на своїх колінах біляве волосся, відчув, що вона цілує його руку знову і знову. Його пальці стиснули її руку у відповідь. І це була єдина відповідь.