Айн Ренд - Джерело

Вона підвела голову і подивилася на вулицю. Далеко, за металевою решіткою висіло освітлене вікно. Маленькі будиночки тягнулися в темряву, а дерева стояли обіч вузьких тротуарів.

Вона зауважила свій капелюх на нижній сходинці та схилилася, щоб взяти його. Її гола долоня лягла на сходинку. Камінь був старий, витертий, аж гладкий, і крижаний. Вона відчула задоволення від дотику. Присіла на мить, схилилася, притиснула до каміння долоню, щоб відчути ці сходинки — без різниці, скільки ніг ступали ними, — вона хотіла відчути їх так, як хотіла відчути пожежний гідрант.

— Рорк, де ти живеш?

— Винаймаю кімнату.

— Що це за кімната?

— Просто кімната.

— Що всередині? Які там стіни?

— Якісь шпалери. Вицвілі.

— Які меблі?

— Стіл, стільці, ліжко.

— Ні, розкажи мені детально.

— Там є шафа для одягу, комод із шухлядами, ліжко стоїть у кутку біля вікна, навпроти — великий стіл…

— Біля стіни?

— Ні, я підсунув його до вікна — працюю за ним. Ще там є стілець із прямою спинкою, крісло з вбудованою лампою і журнальна полиця, але я не користуюся нею. Здається, це все.

— Килими? Фіранки?

— Мені здається, що щось висить на вікні, а на підлозі лежить якийсь килимок. Підлога гарно відшліфована, це чудове старе дерево.

— Я хочу думати про твою кімнату сьогодні ввечері — у потягу.

Він дивився через вулицю. Вона сказала:

— Рорк, дозволь мені залишитися з тобою сьогодні.

— Ні.

Її погляд простежив за його поглядом, спрямованим на гуркотливі механізми внизу. Після паузи вона запитала:

— Як ти отримав замовлення на цей універмаг?

— Замовник побачив мої роботи в Нью-Йорку, і вони йому сподобалися.

Із котловану вийшов чоловік у робочому комбінезоні, вдивився в темряву на них і гукнув:

— Це ви, босе?

— Так, — відгукнувся Рорк.

— Можете підійти сюди на хвилинку?

Рорк пішов до нього через вулицю. Вона не чула їхньої розмови, але почула, як Рорк весело сказав: «Це легко», і вони разом пішли до спуску в котлован. Чоловік стояв там, показуючи на щось, пояснюючи. Рорк відкинув голову назад, розглядаючи металеву конструкцію, що здійнялася вгору; світло падало на його обличчя, і вона впізнала його зосереджений погляд, не усмішку, а саме вираз, який давав їй радісне відчуття його впевненості, дисциплінованого розуму в дії. Він схилився, підібрав шматок фанери, витягнув із кишені олівець. Стояв однією ногою на купі дощок, поклавши фанеру на коліно, і швидко малював, пояснюючи щось робітникові, який задоволено кивав. Вона не почула слів, але відчула ставлення Рорка до цього чоловіка, до всіх людей на будівельному майданчику, дивну лояльність і братерське ставлення, але не таке, яке зазвичай позначають цими словами. Він закінчив пояснювати, простягнув фанеру чоловікові, і вони обидва з чогось розреготалися. Потім він повернувся і сів на сходинках біля неї.

— Рорк, — сказала вона. — Я хочу залишитися тут із тобою на всі роки, які залишилися нам.

Він глянув на неї уважно, очікувально.

— Я хочу тут жити. — В її голосі бриніла стримана напруга. — Я хочу жити так, як ти. Не доторкатися до моїх грошей — я їх віддам, будь-кому, Стіву Меллорі, якщо ти захочеш, або одній із організацій Тухі, немає значення. Ми винаймемо тут будиночок — схожий на один із оцих, — і я вестиму для тебе господарство. Не смійся, я можу — готуватиму, пратиму твій одяг, митиму підлогу. А ти покинеш архітектуру.

Він не сміявся. Вона не зауважила нічого, крім пильної уваги й готовності слухати далі.

— Рорк, спробуй зрозуміти, будь ласка. Спробуй зрозуміти. Я не можу пережити того, що вони роблять із тобою, того, що збираються зробити. Це занадто важливо — ти і твої будинки, і те, що ти відчуваєш до них. Ти не можеш так жити. Це не триватиме довго. Вони тобі не дозволять. Ти наближаєшся до якоїсь жахливої катастрофи. Інакше це не може закінчитися. Покинь це. Візьмися за якусь беззмістовну роботу — як у каменоломні. Ми житимемо тут. Мало отримуватимемо і нічого не віддаватимемо. Ми житимемо тільки для себе і так, як самі знаємо.

Він засміявся. З тональності його сміху вона відчула дивовижну чуйність — він намагався не сміятися, але не міг стриматися.

— Домінік, — те, як він вимовив її ім'я, пом'якшило те, що він сказав потім, — я хотів би сказати, що це спокуслива пропозиція, принаймні була такою на мить. Але це не так. — Він додав: — Якби я був дуже жорстоким, то погодився б. Лише щоб побачити, як ти невдовзі благатимеш мене знову почати будувати.