Айн Ренд - Джерело

Домінік не думала про мету подорожі; мети не було, значення мала тільки подорож, тільки рух і металевий скрип навколо неї. Вона відчувала кволість і порожнечу, розчиняючись у безболісному згасанні, спробі зникнути і не зберегти в пам'яті нічого, крім цього пейзажу за вікном.

Прочитавши під час сповільнення руху на вицвілій дошці над карнизом станційної будівлі назву «Клейтон», вона зрозуміла, що їй робити. Зрозуміла, чому обрала саме цей потяг, а не швидкісний, чому так ретельно вивчала розклад — який тоді видавався їй безглуздим переліком назв. Схопила валізу, пальто й капелюх і поквапилася до виходу. Вона вирішила не вдягатися, перелякана тим, що підлога під її ногами зрушить із місця і забере її звідси. Пробігла вузьким коридором вагона. Збігла сходинками і зістрибнула на платформу, відчуваючи зимовий холод на своїй оголеній шиї. Вона дивилася на будівлю вокзалу і чула, як потяг гуркотливо рушив за її спиною.

Потім вдягнула пальто, капелюх і попрямувала платформою до кімнати очікування; дерев'яними дошками, заплямованими грудками жуйок, перетнула важку спекотну хвилю від залізної пічки і вийшла на станційну площу.

Вона побачила останні жовті промені сонця над низькими лініями дахів. Побачила щербату бруківку і маленькі будиночки, що тулилися один до одного, голе дерево з покрученими гілками, скелети бур'янів у одвірку закинутого гаража, темні вітрини крамниць, досі відчинену аптеку на розі й тьмяне світло у низькому вікні.

Вона ніколи ще не була тут, але відчувала, що це місце заявляє право власності на неї, змикаючись навколо зі зловісною інтимністю. Здавалося, що якась темна маса всмоктує її наче сила тяжіння в космосі, визначаючи орбіту руху планет. Вона поклала руку на пожежний гідрант і відчула, як холод крізь рукавичку підбирається до її руки. У цей спосіб місто промовляло до неї — прямим проникненням, що його не могли зупинити ані одяг, ані її свідомість. Залишався лише спокій неминучості. Але зараз вона мусила діяти, і її дії були прості, визначені заздалегідь.

Вона запитала в перехожого: «Де розташований будівельний майданчик нового універмагу Джейнера?».

Домінік терпляче попрямувала темними вулицями — повз занедбані зимові лавки і перекошені ґанки; повз пустища, де між бур'янами шаруділи бляшанки; повз замкнені бакалійні крамниці та пральні, що видихали пару; повз незавішене фіранкою вікно кімнати, де біля каміна читав газету чоловік у сорочці з короткими рукавами. Вона звертала на перехрестях і перетинала вулиці, відчуваючи крізь тонкі підошви туфлів-човників каміння бруківки. Рідкісні перехожі ошелешено витріщалися на її нетутешню елегантність. Вона це зауважила і теж здивувалася. Вона хотіла сказати: «Хіба ви не розумієте? Я належу цьому місту більше, ніж ви». Іноді вона зупинялася, заплющувала очі — їй було важко дихати.

Дійшовши до головної вулиці, вона пішла повільніше. Це була вулиця, освітлена лише кількома ліхтарями, з машинами, запаркованими діагонально до тротуару, кінотеатром і вітриною крамниці з рожевою білизною серед кухонного причандалля. Вона йшла випроставшись і дивлячись перед собою.

Побачила відблиск світла на стіні старої будівлі, на сліпій стіні з жовтої цегли із закіптявілими відбитками ліній поверхів сусідньої напівзруйнованої будівлі. Світло йшло з котловану. Вона зрозуміла, що це і є будівельний майданчик. Але сподівалася, що це не так. Якщо будівельники працювали допізна, він мав би бути тут. Вона не хотіла бачити його сьогодні ввечері. Вона хотіла лише побачити будівельний майданчик; до більшого Домінік іще не була готова; хотіла зустрітися з ним завтра. Але вона не могла зупинитися і пішла до неогородженого котловану на розі вулиці. Вона почула гуркіт металу, побачила стрілу крана, тіні чоловіків на скошених поверхнях свіжовикопаної землі, що за цього освітлення здавалася жовтою. Вона не побачила дощок, що з'єднували будівельний майданчик із тротуаром, але почула кроки, а потім побачила Рорка, який виходив на вулицю. Він був без капелюха, у вільному, розстібнутому пальті.

Він зупинився і глянув на неї. Вона подумала, що стоїть прямо, що все просто й нормально, побачила його сірі очі й руде волосся такими, якими бачила їх завжди. Вона здивувалася, коли він квапливо кинувся до неї, твердо схопив її за лікоть і сказав:

— Ти краще сядь.

Потім зрозуміла, що без його підтримки не встояла б. Він узяв валізу, перевів її через темну вуличку і змусив сісти на сходинках порожнього будинку. Вона прихилилася до замкнених дверей. Він сів поруч, і далі тримаючи її за лікоть, не ніжно, а ніби контролюючи їх обох.