Айн Ренд - Джерело

— Більшість людей пнутимуться щосили, щоб переконати себе, що мають самоповагу.

— Так.

— І, звісно ж, гонитва за самоповагою свідчить про її відсутність.

— Так.

— Ви розумієте, що означає гонитва за зневагою до себе?

— Те, що мені її бракує?

— І те, що ви ніколи цього не досягнете.

— Я не очікувала, що ви зрозумієте й це.

— Я не казатиму більше нічого — інакше перестану бути передостанньою людиною на світі й не пасуватиму для вашої мети. — Він підвівся: — Чи повинен я офіційно повідомити, що погоджуюся на вашу пропозицію?

Вона схилила голову на знак згоди.

— Власне кажучи, — сказав він, — мені байдуже, кого обрати будувати Стоунрідж. Я ніколи не наймав хороших архітекторів для своїх споруд. Я даю людям те, чого вони бажають. Цього разу я затримався з вибором, тому що втомився від тих невігласів, які працювали на мене, а обирати без певних стандартів чи причин дещо складно. Я впевнений, ви не заперечуватимете, що я це кажу. Я насправді вдячний за те, що ви даєте мені значно вагомішу причину, ніж я сподівався знайти.

— Я втішена, що ви не сказали, начебто завжди захоплювалися роботою Пітера Кітінґа.

— А ви не сказали, що втішені поповнити видатний перелік коханок Ґейла Вайненда.

— Вас, можливо, втішить те, що я скажу. Та, я думаю, що ми дійдемо спільної мови.

— Цілком імовірно. Зрештою, ви дали мені новий досвід: робити те, що я роблю завжди — але чесно. Я вже можу почати наказувати? Не вдаватиму, що це щось інше.

— Якщо бажаєте.

— Ви вирушаєте зі мною у двомісячний круїз на моїй яхті. Ми відпливаємо за десять днів. Коли повернемося, ви можете повертатися до вашого чоловіка — з контрактом на Стоунрідж.

— Чудово.

— Я хочу познайомитися з вашим чоловіком. Можливо, ви обоє повечеряєте зі мною в понеділок увечері?

— Так, якщо ви цього хочете.

Коли вона підвелася, щоб іти, він запитав:

— Я можу сказати вам, яка різниця між вами та вашою статуєю?

— Ні.

— Але я цього хочу. Приголомшливо побачити ті самі елементи у двох композиціях на різну тему. Все у вашій статуї — тема піднесеного захвату. Але ваша власна тема — це страждання.

— Страждання? Я не усвідомлювала, що показую це.

— Ви не показуєте. Саме це я і маю на увазі. Жодна щаслива людина не може бути така нечутлива до болю.

Вайненд зателефонував до свого артдилера і попросив організувати приватний показ робіт Стівена Меллорі. Сам він відмовився особисто зустрічатися з Меллорі; він ніколи не зустрічався з митцями, роботи яких йому подобалися. Артдилер квапливо виконав доручення. Вайненд придбав п'ять робіт — і заплатив більше, ніж торговець сподівався отримати.

— Містерові Меллорі буде цікаво довідатися, — сказав продавець, — що саме привернуло вашу увагу.

— Я бачив одну з його робіт.

— Яку?

— Це не має значення.

Тухі сподівався, що Вайненд покличе його після зустрічі з Домінік. Вайненд не покликав. Але за кілька днів, випадково зустрівши Тухі у відділі новин, він голосно запитав:

— Містере Тухі, невже вас намагалося вбити так багато людей, що ви не здатні запам'ятати їхніх прізвищ?

Тухі всміхнувся і відповів:

— Я впевнений, що багато людей цього хотіли б.

— Ви лестите людям, — зронив Вайненд і вийшов.

Пітер Кітінґ розглядав розкішне приміщення ресторану. Це був найвишуканіший заклад у місті. І найдорожчий. Кітінґ тішився, що він тут на запрошення Ґейла Вайненда.

Він намагався не витріщатися на елегантного Вайненда, який сидів навпроти. Він благоговів перед Вайнендом, який запросив його на вечерю до публічного місця. Люди зиркали на видавця — потайки і вміло маскуючи погляди, але все одно зиркали, — і їхня увага поширювалася на двох гостей за його столом.

Домінік сиділа між чоловіками. Вона вбралася у білу шовкову сукню з довгими рукавами та коміром-каптуром; чернечий одяг, який створював приголомшливий ефект вечірньої сукні лише тому, що так очевидно не відповідав цьому призначенню. На ній не було прикрас. Золотисте волосся — вкладено шоломом. Важкий білий шовк збирався складками від рухів її тіла, увиразнюючи із холодною цнотливістю тіло жертовного об'єкта, запропонованого привселюдно, без потреби приховувати його чи бажати. Кітінґу сукня здавалася негарною. Та він зауважив, що Вайненд, здається, був від неї в захваті.

Хтось за віддаленим столиком пильно дивився на них. Потім велика постать підвелася — і Пітер Кітінґ упізнав Ролстона Голкомба, який квапився до їхнього столика.