Айн Ренд - Джерело

— Так, саме цього я очікував би, — спокійно відповів він, — якби думав про це. Але я не думав. Я просто захотів, щоб ви побачили.

Сонце сідало, коли вони вийшли з автівки. У розлогості неба й моря, зеленого моря над розлитою ртуттю, виблиски полум'я вигравали на краях хмар і на мідній обшивці яхти, що здавалася білою рухливою блискавкою, чутливим тілом, напнутим над приборканою нерухомістю.

Домінік глянула на золоті літери «Я це роблю» — на тендітно-білому борті.

— Що означає ця назва?

— Це відповідь, — мовив Вайненд, — людям, які давно померли. Хоча, можливо, вони й не стали безсмертними. Розумієте, у дитинстві я найчастіше чув фразу: «Не ти тут керуєш».

Вона пригадала розмови про те, що він ніколи не відповідав на запитання про назу яхти. Їй він відповів одразу; здається, і сам не зауважив, що зробив для неї виняток. Вона помітила в ньому якесь умиротворення, дивне й нове для неї, що створювало атмосферу цілковитої визначеності.

Вони піднялися на палубу, і яхта відразу попливла, начебто Вайнендові кроки ввімкнули двигун. Він стояв біля поруччя, не доторкаючись до неї, і дивився на довгу коричневу смугу берега, що, віддаляючись, підіймалася та опадала на тлі неба. Потім повернувся до неї, й вона побачила в його очах не зізнання, не очікування початку, а продовження погляду — наче він дивився на неї весь час.

Коли вони спустилися вниз, він зайшов разом із нею до каюти і сказав:

— Будь ласка, повідомте, якщо вам чогось захочеться, — і вийшов крізь бічні двері. Вона побачила, що вони ведуть до його спальні. Він замкнувся і не виходив.

Домінік ліниво блукала каютою. Розмите віддзеркалення мандрувало вслід за нею блискучою поверхнею панелей із атласного дерева. Вона витягнулася у низькому кріслі, схрестивши ноги і закинувши руки за голову, і вп'ялася очима в ілюмінатор, що змінював колір від зеленого до темно-синього. Потім простягнула руку й увімкнула світло; синява зникла й перетворилася на лаковане чорне коло.

Стюарт оголосив вечерю. Вайненд постукав у двері та провів її до їдальні. Його поведінка дивувала Домінік: він був веселим, і його спокійна радість свідчила про особливу щирість.

Коли вони сіли за стіл, Домінік запитала:

— Чому ви покинули мене саму?

— Я вважав, що вам, імовірно, захочеться побути самій.

— Щоб звикнути до думки про нас?

— Якщо вам хочеться так думати.

— Я звикла до неї ще перед тим, як увійшла до вашого кабінету.

— Авжеж. Вибачте, що припустив якусь слабкість у вас. Вам краще знати. Між іншим, ви не запитали, куди ми вирушаємо.

— Це було б виявом слабкості.

— Так. Я втішений, що вам байдуже. Бо я ніколи не дотримуюся конкретного маршруту. Цей корабель не для того, щоб дістатися до якось місця, а щоб звідкись виїхати. Коли я зупиняюся в порту, то лише для того, щоб відчути справжнє задоволення від відплиття. Я завжди думаю: ось іще одне місце, що не може мене затримати.

— Я звикла багато подорожувати. І завжди відчувала те саме. Мені казали: це тому, що я ненавиджу людство.

— Ви ж не така наївна, щоб цьому повірити?

— Не знаю.

— Безперечно, ви не вірите цій маячні. Я маю на увазі приповідку, що свиня — це символ любові до людства, бо ця істота приймає все. Власне кажучи, людина, яка любить усіх і всюди почувається як удома, — справжній людиноненависник. Вона нічого не очікує від людей, тому жодна форма аморальності не може її образити.

— Ви про людей, які кажуть, що дещиця порядності є навіть у найгірших із нас?

— Я про людей, які мають паскудне нахабство проголошувати, що однаково люблять чоловіка, який створив вашу статую, і чоловіка, який продає на вулиці повітряні кульки з зображенням Міккі Мауса. А ще я про людей, які люблять тих, хто віддає перевагу повітряним кулькам із Міккі Маусом вашій статуї, а таких чимало. Також я про людей, які однаково завзято люблять Жанну д'Арк і продавчинь одягу в бродвейських крамничках. Я про людей, які люблять вашу вроду і жінок, яких зустрічають у метро, — той типаж, який не може закинути ногу на ногу, не показавши іншим плоті над підв'язками панчіх, — із однаковим захватом. Я маю на увазі людей, які люблять чисті, впевнені та безстрашні очі людини, яка дивиться в телескоп, і закаламучений погляд ідіота — однаково. Я маю на увазі величезну, щедру, великодушну компанію. Тож хіба це ви ненавидите людство, місіс Кітінґ?

— Ви говорите все те, що — відколи себе пам'ятаю, відколи я почала бачити і думати — мене… — вона замовкла.