Айн Ренд - Джерело

— Який скульптор?

— Той, що зробив вашу статую.

Він відчував, що за статуєю криється якась історія, і переконався в цьому зараз, побачивши, як закам'яніло її обличчя, перекресливши на мить стриману байдужість.

— Де й коли ви бачили цю статую, містере Вайненд?

— У моїй галереї, сьогодні зранку.

— Де ви її взяли?

Настала його черга здивуватися.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні.

— Ваш друг Еллсворт Тухі прислав її мені. Як подарунок.

— Щоб влаштувати мені цю зустріч?

— Не так прямолінійно, як, гадаю, ви думаєте. Але загалом — так.

— Він мені про це не сказав.

— Вам не подобається, що статуя в мене?

— Не дуже.

— Сподівався, ви скажете, що в захваті.

— Аж ніяк.

Він неформально вмостився на край столу, витягнувши і схрестивши ноги, і запитав:

— Схоже, ви втратили слід статуї та намагалися її знайти?

— Два роки.

— Ви не отримаєте її назад, — сказав він, пильно дивлячись на неї, — але можете отримати Стоунрідж.

— Тоді я зміню думку. Я в захваті, що Тухі віддав її вам.

Він відчув гіркуватий тріумф — і розчарування, вирішивши, що може читати її думки, бо вони такі очевидні. Урешті-решт, він запитав:

— Бо це дозволило нам зустрітися?

— Ні. Тому що ви передостання людина в світі, яку я хотіла б бачити власником цієї статуї. Але Тухі — остання така людина.

Радість перемоги розтанула; це було не те, що повинна була сказати чи подумати жінка, яка хоче отримати Стоунрідж.

Він запитав:

— Ви не знали, що вона в Тухі?

— Ні.

— Ми повинні об'єднатися проти нашого спільного друга містера Еллсворта Тухі. Мені не подобається бути пішаком, і я гадаю, що вам теж. Містер Тухі не сказав так багато. Ім'я скульптора, наприклад.

— Він вам не сказав?

— Ні.

— Стівен Меллорі.

— Меллорі?.. Це не той, хто намагався… — він голосно розреготався.

— У чому річ?

— Тухі сказав, що не може згадати імені. Цього імені…

— Невже містер Тухі досі здатен вас здивувати?

— Він зробив це кілька разів протягом останніх днів. Це особливий різновид вправності — бути таким вульгарним, як він. Дуже складний різновид. Мені майже подобається його артистизм.

— Я не поділяю ваших смаків.

— У жодній царині? Ані в скульптурі, ані в архітектурі?

— Я впевнена тільки в архітектурі.

— Хіба доречно таке казати?

— Можливо, що ні.

Він поглянув на неї.

— А ви цікава.

— Не мала наміру вас зацікавити.

— І це ваша третя помилка.

— Третя?

— Перша стосувалася містера Тухі. За цих обставин слід було очікувати, що ви вихвалятимете його, цитуватимете, покладетеся на його незаперечний авторитет в царині архітектури.

— Але можна було очікувати, що ви знаєте Еллсворта Тухі. Цитати були б недоречними.

— Я мав намір сказати це вам, якби ви дали мені шанс.

— Це мене розважило б.

— Ви очікували, що вас розважатимуть?

— Так.

— Історією про статую? — Це було єдине дошкульне місце, яке він виявив.

— Ні, — її голос звучав твердо. — Не про статую.

— Розкажіть мені, коли її зробили і для кого?

— Містер Тухі про це теж забув розповісти?

— Очевидно, що так.

— Пригадуєте скандал, пов'язаний із будівлею, що називалася храм Стоддарда? Два роки тому. Вас тоді саме не було.

— Храм Стоддарда… А звідки ви знаєте, де я був два роки тому?.. Стривайте, храм Стоддарда. Я пригадав: блюзнірська церква чи якийсь інший об'єкт, що дав нагоду біблійській бригаді завити на повне горло.

— Так.

— Там була… — він затнувся. Його голос прозвучав твердо і вперто, як і її. — Там була статуя оголеної жінки.

— Так.

— Тепер розумію.

Він хвильку помовчав. Потім сказав різко, наче тамуючи в собі лють, причин якої вона не розуміла:

— Тоді я був десь на Балі. Мені прикро, що весь Нью-Йорк побачив статую раніше за мене. Але я не читаю газет, коли плаваю. Я наказав звільнити кожного, хто принесе на яхту газету Вайненда.

— Ви колись бачили фотографії храму Стоддарда?

— Ні. Споруда була варта статуї?

— Статуя майже варта споруди.

— Храм зруйнували, так?

— Так. За допомогою Вайнендових газет.

Він стенув плечима.

— Я пригадую, що Алва Скаррет тоді добряче розважився. Великий скандал. Мені прикро, що я його проґавив. Але Алва добре впорався. Між іншим, звідки ви знаєте, що мене тоді не було і чому моя відсутність закарбувалася у вашій пам'яті?

— Ця історія коштувала мені роботи у вас.

— Вашої роботи? У мене?

— А хіба ви не знаєте, що раніше мене звали Домінік Франкон?