Айн Ренд - Джерело

— Хто він? — запитав Кітінґ.

— Говард Рорк, — відповіла вона.

— Авжеж, — рявкнув він, — можеш не казати, якщо не хочеш!

Він увімкнув світло і побачив її нерухоме голе тіло із закинутою головою. Її обличчя здавалося умиротвореним, невинним і чистим. Дивлячись в стелю, вона лагідно зізналася:

— Пітере, якщо я спромоглася зробити це… я здатна зробити будь-що…

— Якщо ти думаєш, що я збираюся часто тебе турбувати, якщо ти будеш отак…

— Так часто чи так рідко, Пітере, як тобі заманеться.

Наступного ранку, зайшовши до їдальні снідати, Домінік побачила біля своєї тарілки довгу білу коробку із квіткового магазину.

— Що це? — запитала вона в покоївки.

— Це принесли сьогодні вранці, мадам, із проханням передати вам під час сніданку.

Коробка була адресована місіс Пітер Кітінґ. Домінік її розпакувала. Усередині лежало кілька гілочок білого бузку, що цієї пори року було екстравагантнішою розкішшю, ніж орхідеї. Там була й маленька картка, на якій великими літерами, нашкрябаними чиєюсь стрімкою рукою, що наче сміялася їй в обличчя, було написано: «Еллсворт М. Тухі».

— Як люб'язно, — мовив Кітінґ. — А я дивувався, чому він учора не прийшов.

— Будь ласка, Мері, поставте їх у воду, — попросила Домінік, простягаючи коробку покоївці.

Опівдні Домінік зателефонувала до Тухі і запросила його на вечерю.

Вони зустрілися за кілька днів. Кітінґова мати послалася на якісь попередні домовленості й увечері втекла; вона виправдовувала себе тим, що їй потрібен час, щоби призвичаїтися. Тому стіл сервірували на трьох, зі свічками в кришталевих свічниках і блакитними квітами в пухирчастій скляній вазі по центру.

Увійшовши, Тухі вклонився так, ніби його запросили на королівське прийняття.

Домінік мала вигляд світської господині, яка завжди була світською господинею і яку не можна було уявити в будь-якій іншій ролі.

— Як тобі, Еллсворте? — запитував Кітінґ, супроводжуючи слова жестом, що охоплював вітальню, меблі та Домінік.

— Мій любий Пітере, — сказав Тухі, — не говорімо про очевидне.

Домінік повела їх до вітальні. Вона вбралася у вечірні строї — білу атласну блузку чоловічого крою і довгу чорну спідницю, пряму та просту, як блискучі пасма її волосся. Вузький пояс спідниці робив талію такою вузькою, що здавалося, її можна без зусиль охопити двома руками або розламати навпіл. Короткі рукави залишали руки оголеними. Вона наділа простий золотий браслет, надто масивний і важкий для її тендітного зап'ястка. Домінік здавалася елегантною до збочення, скидаючись на мудру, небезпечно зрілу жінку, хоча й мала вигляд юної дівчини.

— Еллсворте, хіба це не чудово? — запитав Кітінґ, дивлячись на Домінік так, як дивляться на солідний банківський рахунок.

— Не менше, ніж я сподівався, — відповів Тухі. — Але й не більше.

За столом переважно говорив Кітінґ. Здавалося, на нього напав приступ балакучості. Він сипав словами безтямно, наче кіт, що нализався валеріани.

— Насправді, Еллсворте, це Домінік надумала запросити тебе. Я її про це не просив. Ти наш перший гість. Як на мене, це чудово. Моя дружина і мій найкращий друг. Раніше мені невідь чому здавалося, що ви недолюблюєте одне одного. Бог знає, чому я так вирішив. Але я такий до біса щасливий — ми втрьох і разом.

— Отже, Пітере, ти не віриш у математику? — сказав Тухі. — З чого ж тут дивуватися? Комбінація певних величин дає певний результат. Сума трьох одиниць — тебе, мене і Домінік — дає неминучий результат.

— Кажуть, що троє — вже юрба, — загиготів Кітінґ. — Але це маячня. Двоє краще, ніж один, а часом троє — краще за двох, залежно від обставин.

— Ця заяложена істина погана тим, — відказав Тухі, — що слово «юрба» помилково вважають образливим словом. А все навпаки, що ти й сам охоче підтвердив. Три, я можу додати, — це головне містичне число. Наприклад, Свята Трійця. Або трикутник, без якого не існувало б кіноіндустрії. Є безліч різноманітних варіантів трикутника, і не обов'язково нещасливих. Як-от ми втрьох — я за гіпотенузу, доволі вдале заміщення, оскільки я заміщаю свого антипода, саме так, Домінік?

Вони закінчували їсти десерт, коли Кітінґа покликали до телефону. Його нетерплячий голос було чути із сусідньої кімнати: він давав вказівки кресляру, який допізна працював над терміновим замовленням і потребував допомоги. Тухі обернувся, глянув на Домінік і всміхнувся. Ця усмішка сказала все, що раніше не дозволяла сказати її поведінка. Жоден м'яз на її обличчі не здригнувся, вона витримала його погляд, але в очах з'явився новий вираз, мовби вона визнавала, що второпала сенс цього погляду замість того, щоб відмовлятися його розуміти. Він волів би побачити замкнений погляд удаваного нерозуміння. Розуміння було значно образливіше.