Айн Ренд - Джерело

— Про що ти?

— Облиш, ти ж завжди це знав. Я просто втомився, Пітере. Знаєш, настає час, коли ти остаточно втомлюєшся і тоді… Ні, ти не зрозумієш цього, ти надто молодий. Але, чорт, Пітере, яка з мене користь? Найкумедніше те, що мені навіть не хочеться вдавати, начебто з мене ще є якась користь… Іноді мені хочеться бути чесним. Це приємно… Добре, хай там як, ще рік або два і я вийду на відпочинок. Потім це все стане твоїм. Звісно, мені буде приємно покрутитися тут трохи довше — ти ж знаєш, я справді люблю це місце. Тут усе вирує, все так добре влаштовано, люди мене поважають — це була хороша фірма, «Франкон і Геєр», чи не так? Що це я в біса плету? «Франкон і Кітінґ». Потім буде просто «Кітінґ»… Пітере, — лагідно запитав він, — чому в тебе нещасливий вигляд?

— Та ні, я щасливий, я дуже вдячний і все таке, але з якого дива ти замислився зараз про відставку?

— Я не це мав на думці. Я про те — чому ти не здаєшся щасливим, коли я сказав, що все це стане твоїм? Я… я хотів би, щоб ти радів цьому, Пітере.

— Заради Бога, Ґаю, ти хворобливо помисливий, ти…

— Пітере, це дуже важливо для мене — щоб ти був щасливий тим, що я тобі залишу. Щоб ти цим пишався. Ти пишаєшся, Пітере? Так?

— А хто б не пишався? — він не дивився на Франкона, бо не міг витримати благальних інтонацій у його голосі.

— Авжеж, хто б не пишався… Авжеж… А ти, Пітере?

— Чого ти хочеш? — сердито рявкнув Кітінґ.

— Я хочу, Пітере, щоб ти пишався мною, — сказав Франкон принижено, просто, з відчаєм. — Я хочу вірити, що чогось досягнув. Хочу відчувати, що все це має якесь значення. І наприкінці життя я хочу бути впевненим, що це все не було даремно.

— Ти в цьому не впевнений? Ти не впевнений? — Кітінґ дивився так розлючено, наче Франкон став раптовою загрозою для нього.

— Пітере, що сталося? — лагідно, майже байдужо запитав Франкон.

— Матері твоїй, ти не маєш права бути невпевненим. У твоєму віці, з твоїм ім'ям, твоїм престижем, твоїм…

— Я хочу бути впевненим, Пітере. Я важко працював.

— Але в тобі немає впевненості! — Кітінґ був роздратованим і наляканим, а тому хотів дошкулити, сказавши те, що завдавало найбільшого болю, забуваючи, що це мучить його, а не Франкона, що Франкон нічого не второпає, бо нічого не знає й навіть не здогадується. — А я знаю одного чоловіка, який буде впевненим наприкінці життя, який буде в собі таким до дідька впевненим, що я хотів би перерізати йому кляте горло!

— Хто? — спокійно і незацікавлено запитав Франкон.

— Ґаю-Ґаю, що з нами коїться? Про що ми говоримо?

— Не знаю, — відповів Франкон. Він мав виснажений вигляд.

Цього вечора Франкон прийшов на вечерю до Кітінґів. Він ошатно вдягнувся і променів колишньою галантністю, цілуючи руку місіс Кітінґ. Але споважнів, вітаючись із Домінік. Він здобувся лише на кілька слів для неї; коли ж поглянув на її обличчя, в його очах промайнуло благання. Замість яскравої різкої насмішкуватості, що її очікував від дочки, він раптом побачив розуміння. Вона нічого не сказала, лише схилилася й поцілувала його в чоло, лагідно притиснувши вуста на секунду довше, ніж цього вимагала звичайна ґречність. Він відчув прилив удячності — і злякався.

— Домінік, — прошепотів він, коли їх ніхто не міг почути, — ти, мабуть, жахливо нещасна…

Вона весело засміялася і взяла його за руку:

— Чому ж, тату, як ти можеш таке казати!

— Пробач мені, — пробурмотів він, — я просто телепень… Усе насправді чудово…

Гості приходили цілий вечір, без запрошення і без попередження, всі, хто почув новину і відчував, що має право прийти. Кітінґ не знав, радий він їх бачити чи ні. Здавалося, все гаразд, поки триває це веселе сум'яття. Домінік поводилася бездоганно. Він не вловив жодного натяку на її звичний сарказм.

Було доволі пізно, коли пішов останній гість і вони залишилися на самоті серед переповнених попільничок і порожніх склянок. Вони сиділи у протилежних кінцях вітальні, й Кітінґ відчайдушно намагався відтягнути момент, коли треба буде подумати про те, про що зараз він мусив думати.

— Усе гаразд, Пітере, — промовила Домінік, підводячись, — покінчімо з цим.

Лежачи поруч із нею у темряві, задовольнивши свою хіть і почуваючись ще більш незадоволеним через нерухомість тіла, яке не реагувало навіть відразою, відчуваючи поразку в єдиній можливості нав'язати їй свою волю, він спромігся лише прошепотіти:

— Чорт тебе забирай!

Вона не поворухнулася.

Він згадав про відкриття, що його момент пристрасті витіснив із його свідомості.