Айн Ренд - Джерело

— Добраніч, Пітере, — сказала вона. — Побачимося завтра.

І додала — за мить до того, як на його обличчі наче проступила нецензурна лайка:

— Завтра я привезу мої речі й ми все обговоримо. Усе почнеться завтра, Пітере.

— Ти куди?

— Маю деякі справи.

— Але що я скажу людям сьогодні?

— Усе що завгодно або нічого.

Вона завела машину і від'їхала.

Коли увечері цього дня вона ввійшла до Роркової кімнати, він усміхнувся, але не звичною слабкою усмішкою, на яку вона очікувала, а усмішкою, що говорила про очікування і біль.

Він ще не бачив її після суду. Вона вийшла із зали відразу після свідчень і зникла. Він приходив до неї, але покоївка казала, що міс Франкон не може його прийняти.

Зараз вона дивилася на нього й усміхалася. Вперше вона дивилася на нього з повним прийняттям, наче побачивши його, залагодила всі проблеми, наче знайшла відповіді на всі запитання, і їй залишалося лише бути жінкою, яка дивиться на нього.

Якусь мить вони мовчки постояли одне перед одним, і вона подумала, що найпрекрасніші слова — це ті, що їх можна не промовляти.

Коли він поворухнувся, вона сказала:

— Не кажи нічого про суд. Потім.

Він обійняв її, й вона пригорнулася до нього так, щоб відчути його всього, відчути ширину його грудей своїми грудьми, довжину його ніг своїми ногами; вона неначе лежала на ньому і не відчувала ваги власного тіла, утримуючись на ногах лише тому, що притискалася до нього.

Тієї ночі вони лежали разом у ліжку, час від часу засинали, впадаючи у виснажену непритомність, таку ж інтенсивну, як акт єднання, як конвульсивне злиття їхніх тіл.

Зранку, одягнувшись, вона дивилася, як він ходить кімнатою. Спостерігала за втомленою розслабленістю його рухів, думала про те, що забрала від нього, і важкість зап'ястків підказувала їй, що її сила перелилася в його нерви, що вони наче обмінялися енергією.

Він стояв у іншому кінці кімнати, на мить повернувшись до неї спиною, і вона покликала його на ім'я спокійним та низьким голосом.

Він повернувся, наче очікував поклику, і, можливо, здогадуючись про все.

Вона стояла посередині кімнати — так, як стояла, вперше прийшовши сюди, зібрано-урочиста для виконання обряду.

— Рорк, я кохаю тебе.

Вона вперше сказала це.

Реакцію на свої наступні слова вона прочитала на його обличчі ще до того, як вимовила їх:

— Учора я вийшла заміж. За Пітера Кітінґа.

Їй було б легше побачити, як спотворюється рот чоловіка, який намагається стримати крик, стискає кулаки і напружує їх, намагаючись захистися від себе самого. Але легко їй не було, тому що вона не побачила, як він це робить, хоча й знала, що це зараз відбувається в ньому, не знаходячи, однак, виходу у фізичній дії.

— Рорк… — прошепотіла вона лагідно і перелякано.

Він сказав:

— Зі мною все добре. — І додав: — Будь ласка, зачекай хвильку… Усе гаразд, продовжуй.

— Рорк, я завжди боялася зустріти такого чоловіка, як ти, бо знала, що мені доведеться побачити те, що побачила із трибуни свідків, і зробити те, що я зробила в суді. Я ненавиділа це, тому що захищатися для тебе образливо — а мені образливо захищати тебе… Рорк, я можу погодитися з усім, окрім того, що здається легким для більшості людей: бути на півдорозі, майже, приблизно, між цим і тим. Можливо, вони мають якесь виправдання для цього. Я не знаю. Не намагалася дізнатися. Та переконана, що це єдина річ, недосяжна для мого розуміння. Коли я думаю про те, ким ти є, то не можу сприйняти іншої реальності, ніж твій світ. Або хоча би світ, в якому ти маєш шанс боротися, боротися на власних умовах. Але його не існує. А я не можу жити, розриваючись між світом, що існує, і тобою. Бо це означає боротися з явищами та людьми, які не заслуговують бути твоїми противниками. Боротися ж, використовуючи їхні методи, — занадто страшна профанація. Бо це означатиме робити для тебе те, що я робила для Пітера Кітінґа: брехати, підлещуватися, йти на компроміси, потурати кожній нікчемі — щоб випрохати в них шанс для тебе, виблагати дозвіл жити тобі, працювати, канючити в них, Рорк, не насміхатися з нас, а тремтіти, тому що вони мають владу заподіяти тобі біль. Чи я занадто слабка, бо не можу цього зробити? Я не знаю, у чому більша сила: погодитися на все це заради тебе — чи кохати тебе так сильно, щоб усе стало неприйнятним. Я не знаю. Я надто кохаю тебе.

Він подивився на неї очікувально. Вона знала, що він давно це все розумів, але їй потрібно було це промовити:

— Вони не існують для тебе. Для мене існують. Я нічого не можу вдіяти, бо кохаю тебе. Контраст завеликий. Рорк, ти не переможеш, вони знищать тебе, але мене не буде поруч, коли це станеться. Спочатку я знищу себе. Це єдиний вияв непокори, що мені залишається. Що ще я можу запропонувати тобі? Люди зазвичай поступаються лише дрібницями. Я ж віддаю тобі свій шлюб із Пітером Кітінґом. Я відмовляюся бути щасливою у цьому світі й обираю страждання. Це моя відповідь їм. І мій дар тобі. Можливо, я більше ніколи не побачу тебе. Намагатимусь уникати тебе. Але кохатиму тебе, кожною хвилиною і кожним безсоромним вчинком я житиму для тебе. У той єдиний спосіб, який мені під силу.