Айн Ренд - Джерело

— Але ж таки варто. Якщо ми вже не запізнилися.

— Пітере, ти… ти знову пропонуєш мені вийти за тебе?

— Кеті, не роби здивованого обличчя. Якщо тебе це дивує, я подумаю, що ти всі ці роки вагалася. А мені зараз навіть нестерпно таке припустити. Саме це я й хотів сказати тобі сьогодні. Ми одружимося. Ми негайно одружимося.

— Так, Пітере.

— Нам не потрібні оголошення, дати, приготування, гості й усе таке. Ми весь час відкладали через це наше одруження. Щиро кажучи, я не розумію, як так сталося, що ми пустили все за течією… Ми нікому нічого не казатимемо. Ми просто втечемо з міста і поберемося. А вже пізніше оголосимо про шлюб і пояснимо всім, кому потрібно буде щось пояснювати. Я маю на увазі насамперед твого дядька, мою матір та інших.

— Так, Пітере.

— Завтра кидай свою бісову роботу. А я домовлюся про відпустку на місяць. Ґай розізлиться, як чорт, — кумедно буде на нього подивитися. Збери свої речі — багато тобі не знадобиться. І, послухай, косметика тобі не потрібна… ти казала, що маєш сьогодні жахливий вигляд — так-от, ти ніколи ще не була красивіша. Я буду тут післязавтра о дев'ятій ранку. Ти мусиш зібратися до того часу.

— Так, Пітере.

Коли він вийшов, вона витягнулася на ліжку і голосно заплакала, не стримуючись, втративши гідність, не переймаючись ні чим на світі.

Двері свого кабінету Еллсворт Тухі залишив відчиненими. Він побачив, як Кітінґ пройшов повз, навіть не поглянувши в його бік, і вийшов із квартири. Потім почув ридання Кетрін. Він увійшов до її кімнати, не постукавши, і запитав:

— Що сталося, моя люба? Пітер тебе образив?

Вона ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, відкинувши волосся з обличчя та радісно схлипуючи. Вона сказала перше, що спало на думку. Вона сказала дещо, чого сама не зрозуміла, але він зрозумів:

— Дядьку Еллсворте, я вас не боюся.

— Хто?! — видихнув Кітінґ.

— Міс Домінік Франкон, — повторила покоївка.

— Ти п'яна, чортова ідіотко!

— Містере Кітінґ!..

Він схопився на ноги, відштовхнув її з дороги, влетів до вітальні та побачив Домінік Франкон — тут, у його квартирі.

— Привіт, Пітере.

— Домінік!.. Домінік, як? — Його гнів, страх, цікавість і несподіване задоволення перемогла вдячність Богові за те, що матері немає вдома.

— Я телефонувала до тебе на роботу. Мені сказали, що ти пішов додому.

— Я такий втішений, такий зди… О, до біса це, Домінік, яка з цього користь? Я завжди намагався бути коректним із тобою, а ти завжди бачила мене наскрізь, тому в цьому немає жодного сенсу. Тому я не гратиму ролі ввічливого господаря. Ти ж розумієш, що я ошелешений — твій візит сюди дуже несподіваний, і все, що я скажу, мабуть, буде недоречним.

— Справді, Пітере.

Він зауважив, що досі тримає в руках ключ від валізи, і поклав його до кишені; він саме спаковувався до завтрашньої весільної подорожі. Глянув на кімнату і роздратовано подумав, які ж вульгарні ці вікторіанські меблі порівняно з елегантною постаттю Домінік. Вона була в сірому костюмі, чорному хутряному жакеті з коміром, що сягав щік, і в капелюшку із загнутими донизу крисами. Вона була інакша, ніж на трибуні для свідків, й інакша, ніж на урочистих вечерях. Зненацька він пригадав мить, багато років тому, коли він завмер на сходах неподалік кабінету Ґая Франкона і запрагнув ніколи більше не зустрічати Домінік. Вона була така ж, як тоді: незнайомка, яка жахала його кристальною незворушністю обличчя.

— Сідай, Домінік. Скидай пальто.

— Ні, я ненадовго. Оскільки ми сьогодні нічого не вдаємо, я скажу тобі, навіщо прийшла — чи ти хочеш розпочати з якоїсь ввічливої розмови?

— Ні. Я не хочу ввічливої розмови.

— Добре. Пітере, ти одружишся зі мною?

Він заціпенів, а потім важко сів, тому що знав: вона не жартує.

— Якщо хочеш узяти мене за дружину, — мовила вона далі тим же рівним, відстороненим голосом, — то повинен зробити це негайно. Моя машина внизу. Ми поїдемо до Коннектикуту і повернемося назад. На це піде години зо три.

— Домінік… — вимовивши її ім'я, він не міг більше поворухнути губами. Він хотів, щоб його спаралізувало. Знав, що він живий, як ніколи, але змушував свої м'язи і розум заціпеніти, тому що прагнув урятуватися від відповідальності усвідомленого рішення.

— Пітере, ми нічого не вдаватимемо. Зазвичай люди насамперед обговорюють причини й почуття, а потім шукають практичне вирішення. Ми підемо іншим шляхом. Якби я зробила це інакше, то обдурила б тебе. Тому слід чинити лише так. Без питань, без умов, без пояснень. Відповідь у тому, про що ми не говоримо. Тому ми про це й не говоритимемо. Тобі нічого обмірковувати — лише те, хочеш ти це зробити чи ні.