Айн Ренд - Джерело

Коли наступного вечора задзеленчав дзвінок вхідних дверей, Тухі сам пішов відчинити.

Він усміхнувся, даючи дорогу Пітеру Кітінґу. Він очікував, що Кітінґ прийде до нього після суду; знав, що Кітінґ відчуватиме потребу прийти. Але сподівався, що це станеться раніше.

Кітінґ невпевнено увійшов. Здавалося, його руки стали заважкі, повіки набрякли, а обличчя набрякло.

— Привіт, Пітере, — бадьоро мовив Тухі. — Прийшов побачитися зі мною? Заходь. Тобі пощастило. У мене саме вільний вечір.

— Ні, — відповів Кітінґ. — Я хочу бачити Кеті.

Він не дивився на Тухі й не зауважив виразу його очей за окулярами.

— Кеті? Так, звісно! — весело сказав Тухі. — Знаєш, ти ніколи не приходив сюди до Кеті, тому мені не спало на думку, що… Заходь, гадаю, вона вдома. Сюди — ти не знаєш, де її кімната? — другі двері.

Кітінґ почовгав коридором, постукав у двері Кетрін і зайшов, коли вона дозволила увійти. Тухі задумано дивився йому вслід.

Побачивши свого гостя, Кетрін скочила на ноги. На якусь мить вона очманіло завмерла, потім кинулася до ліжка, схопила пасок, що там лежав, і квапливо запхала його під подушку. Зняла окуляри, затиснула їх у жмені, а потім запхала до кишені. Вона запитувала в себе, що гірше: бути такою, як є, чи сісти за туалетний столик і підмалюватися в його присутності.

Вона не бачила Кітінґа півроку. Протягом останніх трьох років вони зустрічалися рідко, з великими перервами — кілька разів разом пообідали, кілька разів повечеряли і двічі сходили в кіно. Вони завжди бачилися на людях. Познайомившись із Тухі, Кітінґ перестав приходити до неї додому. Зустрічаючись, вони розмовляли так, наче нічого не змінилося. Але вже віддавна не згадували про шлюб.

— Привіт, Кеті, — лагідно сказав Кітінґ. — Не знав, що ти носиш окуляри.

— Це лише… лише для читання… Я… Привіт, Пітере… Мабуть, у мене сьогодні жахливий вигляд… Я втішена тебе бачити, Пітере…

Він важко сів, у руці тримав капелюха і не знімав пальта. Вона і далі стояла, безпорадно всміхаючись. Потім зробила нерішучий вітальний жест рукою і запитала:

— Ти на хвильку чи… хочеш зняти пальто?

— Ні, не лише на хвильку.

Він підвівся, кинув пальто і капелюх на ліжко, вперше всміхнувся і запитав:

— Може, ти маєш роботу і хочеш, щоб я забрався геть?

Вона натиснула подушечками пальців на повіки і квапливо опустила руки; вона мусила поводитися так, як завжди поводилася під час зустрічей із ним, мусила розмовляти легко й невимушено:

— Ні-ні, суперзірка нічим не зайнята.

Він сів і в мовчазному запрошенні простягнув до неї руку. Вона рішуче підійшла до нього, вклала свою долоню в його і дозволила всадити себе на бильце крісла.

Світло лампи падало на нього, і вона вже оговталася настільки, щоб зауважити вираз його обличчя.

— Пітере, — затнулася вона, — що ти зробив із собою? В тебе жахливий вигляд.

— Пиячив.

— Але не аж так!

— Аж так. Але з цим покінчено.

— Що сталося?

— Кеті, я хотів тебе побачити. Я хотів тебе побачити.

— Любий… що вони з тобою зробили?

— Ніхто нічого мені не робив. Зі мною все гаразд. Бо я прийшов сюди… Кеті, ти колись чула про Гоптона Стоддарда?

— Стоддард?.. Не знаю. Я десь чула це ім'я.

— Добре, не забивай собі голови, це неважливо. Я тільки подумав, як це дивно. Знаєш, Стоддард — це старий пройдисвіт, який не міг більше витримати власної зіпсованості, тому вирішив зробити великий подарунок місту. Але коли… коли я не зміг цього довше зносити, я відчув, що можу це витерпіти, тільки якщо зроблю те, чого мені хотілося найбільше — прийду до тебе.

— Чого ти не міг витерпіти, Пітере?

— Я зробив дещо мерзенне, Кеті. Якось я розповім тобі про це, але не зараз… Ти можеш сказати, що пробачаєш мені — не запитуючи, за що саме? Я думатиму… Я думатиму, що мені пробачила одна людина, яка ніколи мені не пробачить. Дехто, кого не можна образити, а тому він не може пробачити — але мені лише гірше від цього.

Вона не здивувалася і щиро сказала:

— Пітере, я пробачаю тобі.

Він кілька разів повільно кивнув головою і сказав:

— Дякую тобі.

Вона притулилася до його обличчя чолом і прошепотіла:

— Ти пройшов крізь пекло, адже так?

— Так. Але вже усе добре.

Він схопив її в обійми і поцілував.

Він більше не думав про храм Стоддарда, а вона не думала про добро і зло. Вони цього не потребували; вони були надто чисті для цього.

— Кеті, чому ми не одружилися?

— Не знаю, — відповіла вона. І квапливо додала, лише тому, що її серце калатало, тому, що не могла мовчати, і тому, що відчувала, що не слід користатися з переваги над ним: — Гадаю, ми знали, що нам не варто квапитися.