Айн Ренд - Джерело

Потребуючи поради, вона запитувала про неї мимохіть, намагаючись не затримувати його: між двома стравами, біля ліфту, коли він ішов із дому, у вітальні, під час паузи в радіопередачі. Вона прагнула показати, що не претендує більшого, ніж нікчемних митей його часу.

Тому Тухі здивувався, побачивши її у своєму кабінеті. Він відповів:

— Авжеж, люба. Я вільний. Між іншим, я завжди вільний для тебе. Приглуши радіо, якщо твоя ласка.

Вона стишила радіо і незграбно вмостилася у кріслі навпроти. Її рухи були вайлуваті й некоординовані, наче в підлітка: вона втратила звичку рухатися впевнено, та інколи якийсь жест чи поворот голови виказував страшенну нетерплячість, що охоплювала її.

Вона дивилася на дядька. Її очі під окулярами були напружені та пильні, але невиразні. Вона сказала:

— Дядьку Еллсворте, що ви робили останнім часом? Я читала в газетах про якусь велику судову справу, що ви допомогли її виграти. Я дуже зраділа. Я вже місяцями не читала газет. Була така заклопотана… Ну, не те щоб… У мене був час, але коли я поверталася додому, не могла змусити себе нічого робити, просто падала на ліжко і засинала. Дядьку Еллсворте, люди багато сплять, тому що втомлюються чи тому, що хочуть від чогось утекти?

— Моя люба, це зовсім не подібно на тебе. Зовсім.

Вона безпорадно похитала головою:

— Я знаю.

— Що сталося?

Вона мовила, ледве ворушачи губами та роздивляючись свої черевики:

— Мабуть, дядьку Еллсворте, я ні на що не годжуся. — Вона підвела на нього очі. — Я страшенно нещасна.

Він мовчки, лагідно і щиро дивився на неї. Вона прошепотіла:

— Ви розумієте?

Він кивнув.

— Ви не гніваєтеся на мене? Не зневажаєте мене?

— Моя люба, як я можу?

— Я не хотіла це казати. Навіть собі. Не лише сьогодні, а й значно раніше. Але дозвольте мені все це сказати, не лякайтесь, я мушу це сказати. Це наче сповідь, до якої я колись ходила — о, не думайте, що я повернуся в минуле, я знаю, що релігія — це лише… засіб класової експлуатації. Не думайте, що я підведу вас, коли ви так добре мені все пояснили. Я не сумую за церквою. Але мені потрібно, щоб хтось мене вислухав.

— Кеті, люба, спершу скажи, чому ти така перелякана? Ти не повинна боятися. Принаймні не мене. Просто розслабся, будь собою і скажи мені, що сталося.

Вона вдячно подивилася на нього.

— Ви… такий чулий, дядьку Еллсворте. Саме цього мені не хотілося казати, але ви вгадали. Я перелякана. Бо, розумієте, ви щойно сказали — бути собою. А я найбільше боюся бути собою. Адже я грішна.

Він засміявся, не глумливо, а тепло, тоном, що заперечував її заяву. Але вона не всміхнулася.

— Ні, дядьку Еллсворте, це правда. Спробую пояснити. Знаєте, я із самого малечку завжди хотіла чинити правильно. Раніше я думала, що так усі роблять, але зараз думаю, що ні. Деякі люди намагаються щосили, навіть якщо припускаються помилок, а іншим це байдуже. Мені ніколи не було байдуже. Звісно, знаю, що я посередність, але це дуже поважна проблема — добро і зло. Але я начебто тямила, що таке добро, — мірою свого розуміння, — і справді докладала зусиль, щоб чинити добре. Це саме те, що повинні робити всі, чи не так? Мабуть, це звучить для вас як маячня.

— Ні, Кеті. Кажи далі, моя люба.

— Добре, я завжди знала, що бути егоїсткою — погано. Я була впевнена в цьому. Тому намагалася нічого не вимагати для себе. Коли Пітер зникав на місяці… Ні, гадаю, ви цього не схвалюєте…

— Чого, люба?

— Пітера і мене. Наших із ним стосунків. Тому я не говоритиму про це. Хай там як, це вже не має значення. Тепер ви розумієте, чому я так раділа, оселившись із вами? Ви наблизилися до ідеалу безкорисливості більше, ніж будь-хто інший. І я завжди намагалася наслідувати вас. Саме тому я обрала соціальний фах. Насправді ви ніколи не радили, де мені працювати, але я подумала, що вам це до вподоби. Не запитуйте, чому я так вирішила — це не можна пояснити, я зрозуміла це лише зі слів, що ви їх мимохіть мовили. Я дуже завзято почала працювати. Я вважала, що джерело всіх нещасть — в егоїзмі, та що справжнє щастя можна знайти, лише присвятивши себе іншим. Ви так казали. Стільки людей так казали. Усі видатні особистості в історії казали це протягом століть.

— І?

— Погляньте лише на мене.

Його обличчя на мить знерухоміло, а потім він весело усміхнувся і сказав:

— А що з тобою не так, любонько? Крім того, що на тобі розпаровані панчохи, і ти могла б охайніше накладати косметику?

— Не насміхайтеся, дядьку Еллсворте. Будь ласка, не насміхайтеся з мене. Я знаю, ви скажете, що ми повинні не втрачати здатності сміятися з усього, а надто із себе самих. Але я не можу.