Айн Ренд - Джерело

— Я не сміятимусь, Кеті. То що ж сталося?

— Я нещасна. Я нещасна так жахливо, потворно, непристойно та огидно, що видаюся собі… нечистою. І нечесною. Я боюся думати про це, боюся подивитися на себе. І це погано. Я стаю… лицеміркою. А я завжди хотіла бути чесною із собою. Але я не така, не така, не така!

— Стривай, моя люба. Не кричи. Тебе почують сусіди.

Вона потерла долонею чоло, похитала головою і прошепотіла:

— Вибачте… Зі мною все буде добре…

— Але ж, сонечко, чому ти така нещасна?

— Я не знаю. Не розумію цього. Наприклад, я організувала курси для вагітних у Кліффордському центрі — це була моя ідея, — зібрала кошти, знайшла викладача. Курси дуже популярні. Я кажу собі, що повинна радіти з цього. Але не радію. Мені це байдуже. Я сідаю і вмовляю себе: це ж ти домовилася, щоб дитину Марії Ґонзалес всиновила хороша родина — тож радій. І нічого не відчуваю. Якщо бути чесною із собою, треба визнати, що єдина емоція, що я її відчуваю протягом багатьох років — це втома. Не фізична втома. Просто втома. Це наче… наче в мені не залишилося здатності відчувати.

Вона зняла окуляри, мовби подвійний бар'єр її та дядькових окулярів перешкоджав їй пробитися до нього. Вона заговорила тихіше, наче слова давалися їй через силу:

— Але це ще не все. Є дещо гірше. Зі мною коїться щось жахливе. Дядьку Еллсворте, я починаю ненавидіти людей. Я починаю ставати жорстокою, зарозумілою і дріб'язковою, якою ніколи досі не була. Я потребую від людей вдячності… Я вимагаю вдячності. Я вдоволена, коли мешканці нетрів вклоняються, підлабузнюються і принижуються переді мною. Мені подобаються лише послужливі люди. Якось… я сказала одній жінці, що вона не цінує того, що люди роблять для таких покидьків, як вона. Згодом я кілька годин проплакала, так мені було соромно. Я починаю дратуватися, коли люди сперечаються зі мною. Мені починає здаватися, що вони не мають права на власну думку, що я знаю найкраще, що останнє слово повинно бути за мною. Ми дуже непокоїлися через одну дівчину, тому що вона зустрічалася із вродливим хлопцем із поганою репутацією, і я тижнями мучила її, переконуючи, що вона матиме проблеми, тому повинна його покинути. Але вони одружилися і зараз це найщасливіша пара в околиці. Думаєте, я зраділа? Ні, я відчуваю лють і ледве стримую роздратування, коли зустрічаю цю дівчину. Ще одна дівчина відчайдушно потребувала роботи — у неї вдома була по-справжньому розпачлива ситуація, і я пообіцяла їй допомогти. Але вона знайшла роботу раніше за мене. І я не зраділа. Я була пекельно роздратована, що вона впоралася без моєї допомоги. Учора я розмовляла з хлопцем, який хоче навчатися в коледжі — я відраджувала його, вмовляючи натомість знайти хорошу роботу. Я навіть розізлилася. І раптом усвідомила, що моя злість зумовлена тим, що я сама колись хотіла навчатися в коледжі — пригадуєте, ви не дозволили мені, — тому я не хотіла дозволити це і цій дитині… Дядьку Еллсворте, хіба ви не розумієте? Я стаю егоїсткою. Я стаю ще жахливішою егоїсткою, ніж будь-який жалюгідний скнара, який витискає останній гріш із людей, які працюють на нього в поті чола.

Він тихо запитав:

— Це все?

Вона заплющила на мить очі, а потім сказала, роздивляючись свої руки:

— Так… якщо не зважати на те, що не лише я така. Такими є більшість жінок, з якими я працюю… Я не знаю, як вони до цього дійшли… Я не знаю, як це сталося зі мною… Раніше я раділа, допомагаючи комусь. Пригадую, якось — того дня ми разом із Пітером обідали — дорогою додому я побачила старого шарманщика і віддала йому п'ять доларів, що були в мене в сумочці. Це були мої останні гроші; я відклала їх, щоб купити пляшку «Різдвяної ночі», я так її хотіла, але потім, згадуючи, як зрадів шарманщик, я була така щаслива… Тоді ми часто бачилися з Пітером… Я йшла додому після зустрічей із ним і хотіла цілувати кожного маленького задрипанця у нашому кварталі… Гадаю, зараз я ненавиджу вбогих… Думаю, всі жінки у мене на роботі відчувають те саме… Але бідняки не ненавидять нас так, як мали би. Вони лише зневажають нас… Знаєте, це кумедно, бо зазвичай господарі зневажають рабів, а раби ненавидять господарів. Не знаю, хто є хто. Можливо, це не той випадок. Можливо, той. Я не знаю…

Вона здійняла голову в останньому пориві спротиву.

— Хіба ви не розумієте, що я намагаюся сказати? Чому я всією душею віддалася справі, що вважала її правильною, а мене це зіпсувало? Думаю, це тому, що я порочна від народження і не здатна жити доброчесно. Здається, це єдине пояснення. Але… але… іноді мені здається, що безглуздо бути абсолютно щирим у прагненні робити добро, коли цього добра не можна досягти. Не можу ж я бути аж такою грішною. Але… я відмовилася від усього, від усіх егоїстичних бажань, нічого собі не залишила — і я нещасна. Інші жінки теж нещасні. Я не знаю жодної безкорисливої людини в світі, яка була б щаслива — крім вас.