Айн Ренд - Джерело

Йому здавалося, що кожен куточок Нью-Йорка заливає теплою радістю і лише він сам-один, сховавшись у водонепроникному батискафі своєї кімнати, закрижанів, розгублений і наляканий.

Був майже полудень, коли залунав дзвінок у двері, й він затулив вуха руками, не розуміючи, хто це і навіщо. Потім почув материн голос, пронизливий від захвату, що здавався несамовито дурнуватим:

— Піті, любий, хочеш вийти і поцілувати свою дружину?

Він вилетів у коридор, там справді стояла Домінік, знімаючи м'яку норкову шубу; від її хутра до його ніздрів долинула хвиля холодного повітря знадвору з легкою домішкою парфумів. Вона стримано всміхнулася, дивлячись йому у вічі, і сказала:

— Доброго ранку, Пітере.

На якусь мить він завмер, виструнчившись, і протягом цієї миті пережив усі ці телефонні дзвінки і відчув тріумф, на який мав право. Потім почав рухатися, мов людина на арені переповненого стадіону, й усміхатися так, мов його усмішку висвітлювали прожектори:

— Домінік, моя люба, ти наче здійснена мрія!

Відчуття приреченості остаточно зникло, їхній шлюб став тим, чим і мав стати.

Здається, вона зраділа цьому і мовила:

— Вибач, Пітере, що не дала тобі змоги перенести мене через поріг.

Він не поцілував її, лише взяв руку і доторкнувся вустами вище зап'ястка з недбалою інтимною ніжністю.

Зауваживши, що мати досі стовбичить поруч, звернувся до неї із хвацьким жестом тріумфатора:

— Мамо, це Домінік Кітінґ.

Він побачив, як його мати поцілувала Домінік, а Домінік із поважним виглядом повернула їй цілунок. Місіс Кітінґ захлиналася від захвату:

— Дорогенька моя, я така щаслива, така щаслива, бережи тебе Бог, я й гадки не мала, що ти така красуня!

Він не знав, що робити далі, але Домінік узяла справу в свої руки, просто, не залишивши їм часу на подив. Вона ввійшла до вітальні і сказала:

— Насамперед пообідаймо, а потім, Пітере, ти покажеш мені квартиру. Мої речі будуть тут приблизно за годину.

Місіс Кітінґ розквітла:

— Обід уже приготовано на трьох, міс Фран… — Вона затнулася. — О, дорогенька, а як мені називати вас, серденько? Місіс Кітінґ чи…

— Звісно, Домінік, — без усмішки відповіла Домінік.

— Можливо, слід когось сповістити, чи запросити когось, чи… — почав було Кітінґ, але Домінік урвала його:

— Потім, Пітере. Самі про все дізнаються.

Пізніше, коли прибули її речі, він побачив, як вона без вагань вирушила до спальні, розповіла покоївці, як розвісити її речі, та попросила його перерозподілити одяг у шафах.

Місіс Кітінґ спантеличилася:

— Діточки, хіба ви не збираєтеся кудись поїхати? Усе це дуже раптово й романтично, але як же без медового місяця?

— Так, — відповіла Домінік. — Я не хочу відволікати Пітера від роботи.

Він сказав:

— Це, звісно, тимчасово, Домінік. Потім ми переїдемо до іншої, більшої квартири. Я хочу, щоб ти сама її обрала.

— Навіщо? — відповіла вона. — Не думаю, що це необхідно. Ми залишимося тут.

— Тоді переїду я, — щиросердно запропонувала місіс Кітінґ, не подумавши, бо відчувала перед невісткою незбагненний страх. — Я знайду собі якусь маленьку квартирку.

— Ні, — заперечила Домінік. — Я цього не хотіла б. Я не хочу нічого змінювати. Я хочу пристосуватися до теперішнього Пітерового життя.

— Як це люб'язно з вашого боку! — всміхнулася місіс Кітінґ, а Пітер похмуро подумав, що нічого люб'язного в цьому немає.

Місіс Кітінґ знала, що коли прийде до тями, то зненавидить свою невістку. Вона могла б змиритися зі зневажливим ставленням, але не могла пробачити Домінік її стриманої поштивості.

Задзеленчав телефон. Головний проектувальник фірми Кітінґа привітав його і сказав:

— Ми щойно дізналися, Пітере, і Ґай просто ошелешений. Гадаю, ти маєш йому зателефонувати чи прийти сюди абощо.

І Кітінґ помчав на роботу, радіючи нагоді ненадовго втекти з дому. Він увійшов до бюро як досконале втілення щасливого молодого коханця. Він сміявся і тиснув руки всім у креслярні, вислуховував галасливі привітання, веселі вигуки і кілька непристойних коментарів. А потім вирушив до Франконового кабінету.

Увійшовши і побачивши усмішку на Франконовому обличчі — усмішку, схожу на благословення, — він на мить відчув дивну провину. Але ніжно обійняв Франкона і пробурмотів:

— Я такий щасливий, Ґаю, такий щасливий…

— Я завжди на це чекав, — спокійно зізнався Франкон, — і нарешті я спокійний. Тепер усе це по праву стане твоїм, Пітере, все це, ця кімната. Усе — вже незабаром.