Айн Ренд - Джерело

Вона взялася за клямку. Він стенув плечима і знову вмостився у кріслі.

— Добре, — сказав він. — Між іншим, не намагайся підкупити Гоптона Стоддарда. Зараз він їсть лише з моїх рук. Він не продасться.

Вона вже відчинила двері, але зупинилася і зачинила їх знову.

— О, так, звісно. Я знаю, що ти вже намагалася, але марно. Ти не така багата. У тебе забракне грошей, щоб викупити храм, і ти стільки не назбираєш. А Гоптон не візьме від тебе жодних грошей на реконструкцію. Знаю, що ти і це пропонувала. Він хоче отримати гроші від Рорка. До речі, думаю, Рорку не сподобається, якщо я розповім йому, що ти намагалася це зробити.

Він посміхнувся, чекаючи на протест. Її обличчя було незворушне. Вона знову повернулася до дверей.

— Ще одне запитання, Домінік. Адвокат містера Стоддарда хоче знати, чи ти свідчитимеш як експерт із архітектури. Ти ж свідчитимеш на боці позивача, чи не так?

— Атож, я свідчитиму на користь позивача.

Процес у справі Гоптона Стоддарда проти Говарда Рорка розпочався в лютому 1931 року.

Зала суду була настільки переповненою, що реакцію слухачів можна було помітити лише за повільним рухом, який пробігав по головах присутніх млявою хвилею, неначе скорочення м'язів під туго натягнутою шкірою морського лева.

Натовп, брунатний і покреслений пастельними смугами, нагадував фруктовий пиріг усіх мистецтв, прикрашений нагорі жирними вершками Гільдії архітекторів Америки. Тут було чимало відомих людей та їхніх ошатно вбраних дружин із міцно стисненими вустами; здавалося, кожна жінка відчувала виняткове право власності на вид мистецтва, що до нього належав її супутник, і ревно оберігала цю монополію, кидаючи обурені погляди на інших. Майже всі знали одне одного. У приміщенні панувала атмосфера з'їзду, театральної прем'єри, родинного пікніка і відчуття штибу «наших зв'язків», «наших хлопців» і «нашої справи».

Стівен Меллорі, Остін Геллер, Роджер Енрайт, Кент Лансінґ і Майк сиділи разом в одному кутку. Вони намагалися не дивитися навколо. Майк хвилювався за Стівена Меллорі. Він був неподалік, наполіг, що сяде поруч, і не зводив погляду з хлопця, коли до них долинали особливо образливі репліки. Меллорі нарешті це зауважив і сказав:

— Спокійно, Майку. Я не кричатиму і ні в кого не стрілятиму.

— Гляди, щоб тебе не знудило, малий, — застеріг Майк, — просто пильнуй, щоб не знудило. Чоловік має себе опанувати, навіть якщо хочеться проблюватися.

— Майку, пам'ятаєш той вечір, коли ми залишалися в майстерні майже до світанку, в машині Домінік закінчився бензин, автобуси не ходили, і ми вирішили податися додому пішки? І як сонце вже освітлювало дахи, коли перші з нас дісталися додому?

— Аякже. Думай про це, а я думатиму про гранітний кар'єр.

— Що за гранітний кар'єр?

— Місце, де мені колись було дуже погано, але, як з'ясувалося згодом, для віддаленого майбутнього це не мало жодного значення.

Небо за вікнами здавалося білим і пласким, наче матове скло. Було відчуття, що світло лине від шапок снігу на дахах і карнизах, наче штучне освітлення, що все оголює в приміщенні.

Суддя сидів на підвищенні скоцюрбившись — наче півень на жердині. У нього було маленьке личко, таке зморщене, що він навіть здавався доброчесним. Він тримав руки перед собою, з'єднавши кінчики пальців на рівні грудей. Гоптона Стоддарда не було. Його інтереси представляв адвокат — гарний джентльмен, високий і ставний, нібито посол.

Рорк сам-один сидів за столом захисту. Натовп спершу витріщався на нього, та зрештою облишив це, лютуючи, що не відчуває від тих витрішків жодного задоволення. Рорк не був пригнічений і не поводився кричуще. Він здавався відстороненим і спокійним — не як людина в громадському місці, а наче людина, яка слухає на самоті радіо у своїй кімнаті. Він не робив ніяких нотаток; на столі перед ним не було жодних паперів, лише великий коричневий конверт. Натовп може пробачити будь-кому, лише не людині, яка залишається нормальною під натиском масованого колективного глуму. Дехто спершу збирався його пожаліти; але за кілька хвилин усі його зненавиділи.

Адвокат позивача стисло виклав справу у вступному слові; він визнав, що Гоптон Стоддард надав Говарду Рорку повну свободу дій у проектуванні та будівництві храму; одначе містер Стоддард усе ж таки дав чітку вказівку, що йому потрібен саме храм; а будівлю, що про неї йдеться, не можна назвати храмом відповідно до всіх знаних стандартів; і саме це позивач хоче довести з допомогою провідних авторитетів у галузі.