Айн Ренд - Джерело

— Ти помиляєшся, — мовив він. Вони часто говорили так одне з одним, продовжуючи спілкування, якого не починали. Його голос був лагідний. — Я цього не відчуваю.

— Я не хочу цього знати.

— Зате це хочу знати я. Те, що ти думаєш, — значно гірше за правду. Гадаю, мені байдуже те, що вони збираються зруйнувати храм. Можливо, це завдає мені такого болю, що я його навіть не відчуваю. Але я не думаю про це. Якщо ти непокоїшся за мене, не бери на себе більше, ніж беру я. Я не спроможний цілком віддаватися стражданню. Ніколи не був спроможний. Воно досягає якоїсь межі та стихає. Поки є ця межа, справжнього болю немає. Ти не повинна дивитися на мене так, як зараз.

— І де пролягає ця межа?

— Там, де я не можу ні про що думати і відчувати, крім того, що я спроектував цей храм. Що я його збудував. Усе інше не має великого значення.

— Ти не мав би його споруджувати. Ти не повинен був доводити все до того, що вони роблять.

— Це неважливо, навіть якщо вони його зруйнують. Важливо лише те, що храм існував.

Вона похитала головою:

— Ти розумієш, від чого я тебе рятувала, відбираючи в тебе замовлення?.. Щоб не дати їм права чинити з тобою так… Не дати права жити в твоїх будинках… Не дати права торкатися до тебе… жодним чином…

Домінік увійшла до кабінету Тухі, й він усміхнувся до неї привітно та несподівано щиро. Але забув про усмішку, насуплюючи брови у вдаваному розчаруванні; похмурість і усмішка на мить кумедно залишалися на його обличчі одночасно. Він був розчарований, бо Домінік увійшла без звичної драматичної пози; він не побачив ані гніву, ані насмішки; вона зайшла, наче бухгалтер на вимогу працедавця, і запитала:

— Чого ти цим хочеш досягти?

Він спробував відродити жвавість їхньої звичної ворожнечі і сказав:

— Сідай, моя люба. Так приємно тебе бачити. Радію так щиро, що нічого не можу вдіяти. Щось ти надто забарилася. Я чекав на тебе значно раніше. Я отримав стільки компліментів щодо своєї невеличкої статті, але, правду кажучи, це було аж ніяк не весело, бо я хотів почути, що скажеш ти.

— Чого ти цим хочеш досягти?

— Послухай, мила, сподіваюся, ти не гніваєшся на те, що я сказав про твою звабливу статую. Думав, ти зрозумієш, що я просто не міг оминути згадки про неї.

— Нащо цей суд?

— Добре, ти хочеш, щоб говорив я. А я ж так хотів почути тебе. Але часткове задоволення краще за його цілковиту відсутність. Я не проти поспілкуватися. Я так нетерпляче на тебе чекав. Але хочу, щоб ти сіла, тоді я почуватимуся зручніше… Ні? Як знаєш, але не тікай. Отже, судова тяганина? Хіба ж це не очевидно?

— Як це його зупинить? — запитала вона таким тоном, наче зачитувала статистичний витяг. — Нічого не зміниться, виграє він чи програє. Усе це — лише привід для бурхливої втіхи численних йолопів; мерзенно, але безглуздо. Не думала, що ти здатен гаяти свій час на смердючі скандали. Усе це забудуть до наступного Різдва.

— Боже мій, але ж і поразки я зазнав! Ніколи не думав, що я такий поганий учитель і що ти так мало засвоїла за два роки щільного спілкування зі мною! Це насправді мене пригнічує. І оскільки ти найрозумніша з усіх жінок, яких я знаю, це цілком моя провина. Але дещо ти таки вивчила: я не марную свого часу. Так і є. Не марную. Гаразд, моя люба, ти кажеш, що все це забудуть до наступного Різдва. І це, затям, буде хороший результат. Ти можеш боротися із живою справою. Та мертва справа, як і все мертве, не щезає цілком, а залишає по собі трупні плями. Дуже неприємна для репутації річ. Містера Гоптона Стоддарда цілком забудуть. Храм забудуть теж. Судову справу забудуть. А залишиться ось це: «Говард Рорк? Ти що, як можна довіряти цій людині? Він ворог релігії. Він позбавлений моралі. Ти й кліпнути не встигнеш, як він обмахлює тебе на грошах для будівництва», «Рорк? Він не годящий — колись клієнт позивався на нього до суду, бо він напартачив із замовленням», «Рорк? Рорк? Зачекайте хвильку, а чи не той це чолов'яга, про якого писали в усіх газетах через якесь срамовисько? Що ж це було? Якийсь непристойний скандал, власник будови — гадаю, це був бордель — судився з ним. Не варто мати справи із такою одіозною постаттю. Навіщо, коли є так багато порядних архітекторів на будь-який смак?». Поборися з цим, моя люба. Розкажи мені, як із цим боротися. Надто, якщо не маєш жодної зброї, крім таланту, що він навіть і не зброя, а радше серйозна перешкода.

Погляд Домінік його розчаровував; її очі дивилися пильно й незворушно, без натяку на гнів. Вона стояла перед столом, випростана, напружена, наче вартовий під час шторму, який знає, що мусить вистояти, не зійшовши з місця, навіть якщо сил терпіти не залишилося.