Айн Ренд - Джерело

Містер Гоптон Стоддард, відомий філантроп, мав намір подарувати Нью-Йорку Храм релігії, міжконфесійний собор, що символізує дух людської віри. Натомість те, що збудував для нього Рорк, можна використати хіба що як склад — хоча таке застосування не видається практичним. Це радше міг бути бордель — що більш імовірно, беручи до уваги скульптурне оздоблення. Але це напевне не храм.

Здається, що в цій будівлі зловмисне перекрутили всі уявлення про релігійну споруду. Замість аскетичної замкненості цей так званий храм відчинено навстіж, наче шинок на Заході. Замість того, щоб навіювати настрій шанобливої печалі, що личить місцю, де людина розмірковує про вічність та усвідомлює свою марноту, ця споруда несе відбиток розбещеності й дикого збудження. Замість стрімких ліній, що тягнуться до неба, чого вимагає сама сутність храму як символу людської потреби здійнятися над власним нікчемним еґо, ця споруда хизується горизонтальністю, влігшись долічерева в багнюку і декларуючи свою відданість земній хоті, прославляючи вульгарне задоволення плоті на противагу високим пориванням душі. Статуя оголеної жінки у місці, куди люди приходять заради духовного піднесення, свідчить сама за себе і не вимагає пояснень.

Людина, яка входить до храму, шукає визволення від себе. Вона прагне приборкати свою пиху, покаятися у власних гріхах, просити прощення. Вона знаходить самореалізацію у почутті смиренної покори. У храмі Господа людині личить уклякнути. Жодна людина зі здоровим глуздом не вклякне в храмі містера Рорка, бо їй це навіть на думку не спаде. Тут виникають емоції іншого походження: зарозумілість, зухвалість, непокора, гординя. Це не оселя Бога, а палата мегаломана. Це не храм, а його абсолютна протилежність, нахабне знущання з усіх релігій. Ми назвали б його язичницьким капищем, якби не загальновідомий факт, що язичники були здібними архітекторами.

Ця колонка не покликана захищати якусь одну віру, але звичайна порядність вимагає поважати релігійні переконання всіх співгромадян. Ми відчули, що повинні пояснити громадськості характер цієї свавільної атаки на релігію. Ми не можемо потурати такому обурливому блюзнірству.

Якщо вам здалося, що ми забули про наше покликання аналізувати власне архітектурні достоїнства, ми можемо лише відповісти, що для такого аналізу немає підстав. Було б неправильно прославляти посередність, критично розбираючи його роботи. Ми можемо пригадати всі попередні Роркові споруди, але в них немає нічого, крім тієї ж невправності, тієї ж посередньої якості зарозумілого дилетанта. Бог дав крила всім своїм створінням, але корови, на жаль, не вміють літати. Отак-от, мої друзі. Порадіймо, що покінчили сьогодні з неприємним обов'язком. Хоча від написання некрологів радості насправді мало.

Гоптон Стоддард третього листопада подав позов на Говарда Рорка за порушення умов контракту й зловживання довірою замовника. Він вимагав компенсації на суму, достатню, щоб інший архітектор перебудував храм.

Гоптона Стоддарда нескладно було переконати. Він повернувся з подорожі, пригнічений спогляданням різноманітних релігій, надто вигадливістю пекельних тортур, що ними йому загрожували у всіх куточках світу. Він дійшов висновку, що в будь-якому віросповіданні його земне життя заслужить найгіршого покарання на тому світі. Це вразило рештки його розуму. Стюарди на кораблі, коли він повертався додому, були впевнені, що старий джентльмен потерпає від слабоумства.

По обіді після повернення Еллсворт Тухі повів його оглядати храм. Тухі нічого не казав. Гоптон Стоддард мовчки вирячився на будівлю, й Тухі почув, як спазматично клацнули його штучні зуби. Це місце не нагадувало нічого з того, що Стоддард побачив, мандруючи світом, нічого, що він собі уявляв. Він не знав, що й думати. Коли старий звернув свій відчайдушно-запитальний погляд на Тухі, його очі, наче желе, були безтямні. Він чекав. Цієї миті Тухі міг переконати його у чому завгодно. Тухі заговорив, і ці слова незабаром з'явилися в його колонці.

— Але ти ж казав, що цей Рорк годиться, — панічно простогнав Стоддард.

— Я на це сподівався, — прохолодно відповів Тухі.

— Але в чому ж тоді річ?

— Я не знаю, — мовив Тухі, і його обвинувальний погляд дав Стоддардові зрозуміти, що існує якийсь зловісний гріх і що винен сам Стоддард.

Тухі не вимовив ані слова в лімузині, дорогою до Стоддардового помешкання, попри благання старого щось сказати. Він мовчав. Ця тиша жахала Стоддарда. У квартирі Тухі вмостив його в крісло і виструнчився навпроти, грізний, мов суддя.