Айн Ренд - Джерело

Еллсворт Тухі сміявся, сидячи на краю столу Домінік.

— Незакінчена симфонія, слава Богу, — сказав він.

Домінік вжила цей вислів у своїй колонці. «Незакінчена симфонія на півдні Центрального парку», — написала вона. «Слава Богу» там не було. Вислів повторювали. Люди зауважували недоречність недобудованої споруди, в яку вгатили силу-силенну грошей, на важливій вулиці, покинутої з порожніми віконницями, неприкритими стінами, голими балками; коли хтось запитував, що це таке, перехожі, які ніколи не чули про Рорка й не знали історії будівництва, глумливо відповідали: «О, це незакінчена симфонія».

Пізно вночі Рорк зупинявся на протилежній стороні вулиці, під деревами парку, і дивився на чорну, мертву будову на тлі сяйливих споруд міського небокраю. Його руки ворушилися наче виліплювали щось із глини; з цієї відстані порушену проекцію можна було закрити долонею руки; але інстинктивні завершальні рухи торкалися лише повітря.

Іноді він змушував себе пройтися будовою. Ходив по нестійких дошках, перекинутих над порожнечею, проминав кімнати без стель і кімнати без підлоги, підходив до відкритих майданчиків з арматурою, що стирчала, наче кості крізь прорвану шкіру.

У закамарку вглибині першого поверху жив старий сторож. Він знав Рорка і дозволяв йому тут блукати. Якось він перепинив його і несподівано сказав: «У мене колись майже з'явився син. Він народився мертвим». Щось змусило його сказати це, і він дивився на Рорка, не надто впевненим у тому, що саме хотів сказати. Але Рорк усміхнувся, заплющив очі й, замість потиснути руку, поклав її старому на плече, а потім пішов геть.

Це тривало лише кілька тижнів. Потім він змусив себе забути про «Аквітанію».

Одного жовтневого вечора Рорк і Домінік пройшлися завершеним храмом. За тиждень його мали представити громадськості, наступного дня після повернення Стоддарда. Ніхто не бачив споруди, крім тих, хто її будував.

Стояв чистий, тихий вечір. На будівельному майданчику було порожньо й тихо. Червоне світло вечірньої зорі на вапнякових стінах нагадувало перше сонячне проміння. Вони подивилися на храм, потім зайшли досередини і мовчки зупинилися перед мармуровою статуєю. У замкненому навколо них просторі тіні здавалися вирізьбленими тією ж рукою, яка вирізьбила стіни. Згасаючи, світло плинуло у контрольованому ритмі, неначе слова, і змушувало звучати мінливі грані стін.

— Рорк…

— Слухаю, моя найдорожча.

— Ні… нічого…

Тримаючись за руки, вони разом повернулися до машини.

Відкриття храму Стоддарда припало на перше листопада.

Агент зі зв'язків із громадськістю добре впорався зі своїм завданням. Люди теревенили про подію, про Говарда Рорка і про архітектурний шедевр, якого слід було сподіватися місту.

Уранці тридцять першого жовтня Гоптон Стоддард повернувся зі своєї навколосвітньої подорожі. У порту його зустрів Еллсворт Тухі.

Уранці першого листопада Гоптон Стоддард зробив невелемовну заяву, що відкриття не відбудеться. Він нічого не пояснив.

Уранці другого листопада у нью-йоркському «Знамені» вийшла колонка «Один маленький голос» Еллсворта Тухі із заголовком «Блюзнірство». У ній ішлося:

Час надійшов, — промовив морж, —

Про щось розповісти:

Про Рорка, кораблі, взуття,

Капусту й королів,

Чи в морі закипить вода,

Чи має Рорк аж два крила.

Не наше це покликання, перефразовуючи філософа, який нам не до вподоби, — бути віялом од мух, [10] Тухі цитує Фрідріха Ніцше, «Так казав Заратустра». одначе коли в мухи виникає манія величі, найкращі з нас повинні упослідитися до нікчемної праці задля її знищення.

Останнім часом чимало гомоніли про такого собі Говарда Рорка. Позаяк свобода слова є нашим священним здобутком і містить у собі також свободу зловживати чиїмось часом, у таких розмовах не було б великої біди — якщо знехтувати фактом, що можна знайти чимало плідніших занять, аніж обговорювати людину, яка, здається, не має інших заслуг, аніж одна споруда, що вона її розпочала, але не завершила. У цьому не було б великої біди, якби фарс не обернувся трагедією — і шахрайством.

Говард Рорк — про якого більшість із вас не чули і з великою ймовірністю ніколи не почують — архітектор. Рік тому йому довірили надзвичайно відповідальне завдання. Йому замовили збудувати величну споруду за відсутності замовника, який повірив у нього і дав йому повну свободу дій. Якби в царині мистецтва можна було послуговуватися термінами кримінального права, нам довелося б сказати, що містер Рорк — розкрадач духовного майна.