Айн Ренд - Джерело

— Домінік, це дуже нерозважливо з твого боку, — сказав він за зачиненими дверима її кабінету. Його голос не був лагідним.

— Я знаю.

— Ти не можеш змінити думку і відмовитися?

— Я не змінюватиму думки, Еллсворте.

Він сів, стенув плечима, а потім усміхнувся:

— Гаразд, любонько, чини як знаєш.

Вона пробігалася олівцем по рядках відбитка і нічого не відповідала. Тухі прикурив цигарку.

— Отже, він обрав Стівена Меллорі для цієї роботи, — сказав Тухі.

— Так. Кумедний збіг, чи не так?

— Це зовсім не збіг, моя люба. Таких збігів не існує. Це закономірність. Хоча я впевнений, що він про це не знає і ніхто не допомагав йому робити вибір.

— То ти це схвалюєш?

— Усім серцем. Усе складається якнайкраще. Навіть краще, ніж я сподівався.

— Еллсворте, а чому Меллорі намагався тебе вбити?

— Гадки не маю. Хтозна. Гадаю, містер Рорк знає. Або має знати. До речі, хто обрав тебе за модель — Рорк чи Меллорі?

— Еллсворте, це тебе не обходить.

— Розумію, Рорк.

— До речі, я сказала Роркові, що це ти переконав Гоптона Стоддарда його найняти.

Він затримав цигарку на півдорозі до рота, потім продовжив рух і затягнувся.

— Сказала? Чому?

— Я бачила ескізи храму.

— Такі хороші?

— Не те слово, Еллсворте.

— Що він сказав, коли дізнався?

— Нічого. Розсміявся.

— Розсміявся? Як люб'язно з його боку. Наважуся припустити, що незабаром разом із ним сміятимуться й інші люди.

Цієї зими Рорк рідко спав більше ніж три години на добу. В рухах з'явилася рвучка різкість, мовби його тіло заряджало енергією всіх довкола. Енергія струменіла крізь стіни його контори до трьох пунктів у місті: будівлі Корда у центрі Мангеттену — башти з міді та скла; до готелю «Аквітанія» на півдні Центрального парку; до храму на скелі над Гудзоном на далекій півночі Ріверсайд-драйв.

Коли вони знаходили час зустрітися, Остін Геллер спостерігав за ним весело і втішно.

— Коли ти закінчиш ці три будинки, Говарде, — сказав він, — ніхто вже не зможе тебе зупинити. Ніколи більше. Інколи я намагаюся вгадати, як далеко ти зайдеш. Розумієш, мене завжди приваблювала астрономія.

Одного березневого вечора Рорк стояв усередині високої огорожі, зведеної навколо будівельного майданчика храму, згідно із вказівками Стоддарда.

Перші кам'яні блоки, основа для майбутніх стін, здіймалися над землею. Було вже пізно, і робітники порозходилися. Місце, відірване від світу, спорожніло і розчинялося в темряві; але небо сяяло надто яскраво як для вечора, що скрадався землею, світло наче затрималося довше, ніж зазвичай, оголошуючи про прихід весни. Гудок корабельної сирени пролунав десь на річці й здавалося, що він долинає здалеку, подолавши кілометри тиші. У дерев'яній халупі, що слугувала студією для Меллорі, де йому позувала Домінік, досі світилося.

Храм мав стати невеличкою спорудою із сірого вапняку. Горизонтальні лінії будівлі не тягнулися до неба, а повторювали лінії землі. Здавалося, храм стоїть, витягнувши руки на висоті плечей, долонями догори, у величному мовчазному заклику. Споруда не притискалася до землі й не просідала під вагою неба. Вона ніби підносила землю, а кілька її вертикальних стріл притягували небо донизу. Все було допасовано до людських розмірів так, щоб не перетворювати людину на карлика, а щоб створити тло, яке робить людину єдиним абсолютом, мірою досконалості, згідно з якою судять про решту параметрів. Увійшовши до храму, людина відчувала простір, змодельований навколо неї і для неї, наче споруда чекала на її прихід, щоб стати завершеною. Це було місце, де охоплювала тиха радість екзальтації. Місце, де почуваєшся безгрішним і сильним, в якому душа знаходить величний спокій.

Усередині не було жодних оздоб, окрім ступінчастих виступів стін і велетенських вікон. Не запечатана склепіннями стеля відкривалася назустріч землі довкола, деревам, річці, сонцю, лініям міста на обрії, хмарочосам — формам усіх людських досягнень. Наприкінці зали стояла скульптура оголеного людського тіла.

Зараз у темряві перед ним не було нічого, крім перших каменів, але Рорк уже думав про завершену будівлю, відчуваючи її суглобами пальців, що й досі пам'ятали рухи олівця, який її креслив. Він постояв, думаючи про це, а потім перетнув нерівний розритий ґрунт будівельного майданчика, прямуючи до майстерні в халупі.

— Хвилинку, — відповів голос Меллорі, коли він постукав.

Усередині халупи Домінік зійшла з подіуму і накинула халат. Потім Меллорі відчинив двері.