Айн Ренд - Джерело

Меллорі зауважив, що Роркова рука почала тремтіти, потім відхилилася назад і вгору, повільно піднялася над головою, наче збираючи повітря у згині ліктя; це тривало лише мить, але, здавалося, вона триває хвилини: рука завмерла вгорі, потім різко полетіла вперед, жбурнула гіпсову дощечку через кімнату, й та розбилася на друзки. Ніхто ще не бачив Рорка таким убивчо злим.

— Рорк…

— Що?

— Рорк, шкода, що ми не зустрілися раніше, до того, як ти дав мені роботу. — Він говорив без емоцій, відкинувши голову на подушку, заплющивши очі. — Тоді не було б інших причин, домішаних до цього. Бо ти ж знаєш, що я дуже тобі вдячний. Не через те, що ти даєш мені роботу. Не тому, що ти сюди прийшов. І не за те, що ти колись іще для мене зробиш. Тільки за те, що ти такий.

Потім він лежав нерухомо, витягнувшись і розслабившись, мов людина, яка давно перейшла межу страждань. Рорк стояв біля вікна, дивлячись на вбогу кімнатку і на хлопця в ліжку. Він запитував себе, чому йому здається, начебто він на щось чекає. Нібито чекає на вибух над їхніми головами. Це було безглуздо. Але раптом він зрозумів. Він подумав, що так почувається людина, яка потрапила в пастку; ця кімната була не наслідком убогості, вона була відбитком війни; це спустошення заподіяла вибухівка зловісніша, ніж будь-яка з тих, що зберігаються на військових складах. Війна… проти кого?.. У ворога не було імені й не було обличчя. Але цей хлопець був його побратимом по зброї, пораненим у битві, і Рорк стояв над ним, охоплений дивним бажанням — бажанням схопити його на руки і віднести в безпечне місце… Лише не відомо було, де пекло, а де безпечне місце… Він подумав про Кента Лансінґа, намагаючись пригадати його слова…

Згодом Меллорі розплющив очі та сперся на лікті. Рорк підсунув до ліжка стілець і сів поруч.

— А зараз, — сказав він, — кажи. Кажи те, що насправді хочеш сказати. Не розповідай мені про свою родину, дитинство, своїх друзів чи почуття. Розкажи мені, про що ти думаєш.

Меллорі подивився на нього недовірливо і прошепотів:

— Звідки ти це знаєш?

Рорк усміхнувся і нічого не відповів.

— Звідки ти знаєш, що мене щось вбиває? Повільно, протягом років, змушуючи ненавидіти людей, яких я не хочу ненавидіти… Ти теж це відчував? Ти теж бачив, як твої найкращі друзі люблять у тобі все, крім того, що справді важливо? І це твоє найважливіше для них ніщо, ніщо, навіть не звук, що вони можуть його розпізнати. Ти хочеш сказати те, що ти бажаєш почути? Хочеш знати, що я роблю і чому я це роблю, хочеш знати, що я думаю? Тобі це не нудно? Це важливо?

— Розповідай.

Потім він просидів чимало годин, слухаючи, як Меллорі розповідає про свою роботу, про думки, що в неї вкладав, про думки, що формували його життя, розповідав жадібно, наче порятований потопельник, який дістався берега і п'янів від повітря, жадібно хапаючи його великими ковтками.

Наступного ранку Меллорі прийшов до Роркового бюро, і Рорк показав йому ескізи храму. Меллорі стояв біля кульмана, перед проблемою, що потребувала вирішення; він змінився, у ньому не залишилося ні вагання, ні згадки про біль; він брав ескізи, його руки рухалися чітко і впевнено, наче в солдата на посту.

Ці рухи свідчили: ніщо, заподіяне йому, не може зашкодити покликанню творити. Він мав непохитну безособову впевненість; він звертався до Рорка як рівня.

Він довго вивчав ескізи, потім підвів голову. Він цілком контролював обличчя, але не очі.

— Подобається? — запитав Рорк.

— Не питай дурниць.

Він узяв один ескіз, попрямував із ним до вікна і став там, поглядаючи то на ескіз, то на двір, то на Роркове обличчя.

— Це неймовірно, — сказав він. — Оце і це, — він показав за вікно.

На розі вулиці, внизу, розташувався більярдний зал, поряд були багатоквартирний будинок із коринфським портиком і рекламний щит із афішею вистави на Бродвеї; на далекому даху тріпотіла сіро-рожева білизна, розвішана на шворці.

— Не у цьому місті. Не на цій землі. — мовив Меллорі. — Але ти це зробив. Це можливо… Я більше не боятимусь.

— Чого?

Меллорі акуратно поклав ескіз на стіл і відповів:

— Учора ти сказав щось про основний закон. Закон, що вимагає від людини обирати найкраще… Це було кумедно… Невизнаний геній — яка давня історія. Ти колись думав про гірший варіант — надмірно визнаного генія?.. Те, що величезна кількість людей — це нещасні бовдури, які не знають, що найкраще — це маячня. Не варто через це гніватися. Але ти розумієш людей, які бачать і не прагнуть цього?