Айн Ренд - Джерело

— Саме це, — відповів Рорк.

Щось змусило Меллорі широко розплющити очі й на це було страшно дивитися. Він потрусив головою і сказав дуже просто, ніби заспокоюючи себе:

— Ні.

Він нахилився вперед. Його голос змертвів і пролунав благально:

— Послухайте, містере Рорк. Я не злитимусь на вас. Мені лише потрібно знати. Гаразд, я бачу, що ви напосілися, щоб я працював для вас, і знаєте, що можете цього досягти, хоч би що я казав. Але ви не мусите підписувати угоду на мільйон доларів — гляньте на цю кімнату, ви ж знаєте, що я вже ваш, то чому не сказати б мені правду? Вам від цього жодної різниці — а мені це дуже важливо.

— Що для вас важливо?

— Не… не… Послухайте, я думав, що нікому й ніколи не буду потрібен. Але вам потрібен. Добре. Я пройду через це знову. Я лише не хочу знову думати, що працюю для когось, кому… кому подобаються мої роботи. Ось чого я більше не переживу. Я почуватимусь краще, я… я буду спокійнішим. Нащо ви розігруєте переді мною виставу? Я — ніщо. Я не думатиму про вас гірше, якщо це те, чого ви боїтеся. Хіба ви не розумієте? Порядніше сказати мені правду. Так буде простіше і чесніше. Я навіть більше вас поважатиму. Справді, більше.

— Що з тобою, хлопче? Що вони з тобою зробили? Чому ти таке кажеш?

— Тому що… — Меллорі зненацька схлипнув, йому перейняло подих, і він схилив голову і закінчив байдужим шепотом, — тому що я змарнував два роки, — його рука мляво обвела кімнату, — ось як я провів їх, намагаючись звикнути до думки, що того, про що ви намагаєтеся мені сказати, не існує…

Рорк підійшов до нього, взяв його підборіддя, рвучко його підняв і сказав:

— Ти чортів телепень. Ти не маєш права перейматися тим, що я думаю про твою роботу, хто я такий або чому я тут. Ти надто обдарований для цього. Але якщо хочеш знати — я вважаю тебе найкращим скульптором з усіх, кого ми зараз маємо. Я так вважаю, бо твої скульптури — це не ті люди, якими вони є, а люди, якими вони можуть і повинні стати. Бо ти вийшов за межі можливого і змусив нас побачити, що саме можливо, але можливо це лише завдяки тобі. Бо твої скульптури більше позбавлені зневаги до людства, ніж будь-які інші роботи, що я їх бачив. Бо ти відчуваєш дивовижну повагу до людини. Бо твої статуї втілюють героїчне в людині. І тому я прийшов сюди, не щоб зробити тобі послугу і не з жалю до тебе, а також не тому, що тобі терміново потрібна якась робота. Я прийшов із простої егоїстичної причини — тієї ж причини, що спонукає людину обирати найчистішу їжу, яку можна знайти. Це ж закон виживання — адже так? — шукати найкраще. Я не прийшов сюди заради тебе. Я прийшов заради себе.

Меллорі шарпнувся від нього і долілиць упав на ліжко, витягнувши перед собою руки зі стиснутими кулаками. Ледь помітне тремтіння сорочки на його спині підказувало, що він плаче; його кулаки повільно заривалися в подушку. Рорк зрозумів, що він дивиться на людину, яка ніколи досі не плакала. Він сів на край ліжка і не міг відвести погляду від вивернутих зап'ястків, хоча це було нестерпне видовище.

Невдовзі Меллорі сів. Він подивився на Рорка і побачив найспокійніше, найдобріше обличчя — обличчя без тіні жалю. Воно не скидалося на обличчя людини, яка з таємною насолодою спостерігає за агонією іншої, впиваючись виглядом жебрака, який потребує співчуття; воно не ховалося за маскою жадібної душі, що тішиться із приниження іншого. Роркове обличчя було втомлене, натягнуте на вилицях, наче його щойно відлупцювали. Але його очі були безтурботні, й вони спокійно дивилися на Меллорі впевненим чистим поглядом розуміння — і поваги.

— А зараз лягай, — сказав Рорк. — Трохи полеж.

— І як вони дозволили тобі жити?

— Лягай. Відпочинь. Пізніше поговоримо.

Меллорі підвівся. Рорк узяв його за плечі, змусив лягти, підняв із підлоги його ноги, а голову вмостив на подушку. Хлопець не пручався.

Відступивши назад, Рорк наштовхнувся на стіл, звалений сміттям, і щось полетіло на підлогу. Меллорі шарпнувся, намагаючись упіймати це першим. Рорк відштовхнув його руку і впіймав предмет.

Це була невеличка гіпсова дощечка, схожа на ті, що їх продають у крамничках дешевих сувенірів — барельєф немовляти, яке лежало на животі, виставивши дупку з ямочками і грайливо позираючи через плече. Кілька ліній, структура м'язів виказували неймовірний талант, який не можна було приховати і який люто проривався крізь усе інше; це інше свідчило про відчайдушну спробу стати доступним, банальним і вульгарним, про незграбне зусилля, непереконливе і вистраждане. Це було знаряддя з кімнати тортур.