Айн Ренд - Джерело

— Так і є, — прошепотів Кітінґ. Він не зміг би зізнатися у цьому нікому іншому.

— Тобі незнайома прекрасна гордість повної самовідданості. Лише коли ти навчишся відкидати своє еґо цілком, лише коли навчишся насміхатися з таких дріб'язкових сентиментів, як твої нікчемні сексуальні потреби, — лише тоді ти досягнеш величі, що я її завжди очікував від тебе.

— Ти… ти віриш у мою велич, Еллсворте? Ти справді віриш?

— Я не сидів би тут, якби не вірив. Але повернімося до любові. Особисте кохання, Пітере, — це велике зло, як і все особисте. І воно завжди породжує нещастя. Розумієш чому? Особисте кохання — це акт дискримінації, переваги одного перед іншими. Це акт несправедливості — до всіх людських створінь на землі, яких ти грабуєш, деспотично віддаючи всю прив'язаність одній особі. Ти повинен любити всіх людей однаково. Але ти не зможеш досягти цього шляхетного почуття, якщо не вб'єш у собі дріб'язкових егоїстичних уподобань. Вони порочні та нікчемні, оскільки суперечать першому світовому закону — засадничій рівності всіх людей.

— Ти про те, — раптом зацікавився Кітінґ, — що у… у філософському сенсі, глибоко всередині, ми всі рівні? Всі ми?

— Авжеж, — відповів Тухі.

Кітінґ запитував себе, чому ця думка огортає його таким приємним теплом. Він не заперечував, що це прирівнює його до будь-якого кишенькового злодія у натовпі, який зібрався відсвяткувати відкриття його будинку сьогодні; думка про це мимохіть промайнула в його голові — але не збентежила, хоча і суперечила його пристрасному бажанню вищості, що керувало його життям. Протиріччя не мали значення, він не думав ані про сьогоднішній вечір, ані про натовп; він думав про чоловіка, якого сьогодні ввечері не було.

— Знаєш, Еллсворте, — сказав він, відхилившись назад, невиправдано щасливий, — я… я радше говоритиму з тобою, ніж робитиму щось іще. Я міг піти ввечері будь-куди — але я значно щасливіший сидіти тут із тобою. Часом я запитую себе, що б я без тебе робив?

— Так і має бути, — погодився Тухі. — Для чого ще потрібні друзі?

Тієї зими щорічний костюмований бал мистецтв став подією яскравішою та оригінальнішою, ніж завжди. Етельстан Бізлі, душа його організації, придумав, як він висловився, геніальний хід: усіх архітекторів запросили прийти в образі їхніх найкращих споруд. Ідея мала величезний успіх.

Пітер Кітінґ став зіркою вечора. Він був чудовим у костюмі «Космо-Слотника». Точна копія будівлі, виконана із пап'є-маше, вкривала його від голови до п'ят; його обличчя видно не було, але яскраві очі визирали з вікон горішнього поверху, а короноподібна піраміда даху здіймалася над головою; колонада впиралася йому в діафрагму, і він махав пальцями крізь портал вхідних дверей. Його ногам у бездоганних бальних штанах і черевиках із дорогої шкіри нічого не перешкоджало пересуватися зі звичною елегантністю.

Ґай Франкон справляв неабияке враження у костюмі Національного банку Фрінкла, хоча модель була дещо квадратніша за оригінал, щоб умістити Франконове черево; адріанівський смолоскип над його головою світився від електричної лампочки, що живилася енергією мініатюрної батарейки. Ролстон Голкомб був просто неймовірним у вигляді капітолія штату, а Ґордон Прескотт у костюмі зерносховища — надзвичайно мужньо. Юджин Петтінґілл шкандибав на своїх кощавих, старих ніжках, — маленький і згорблений під показним готелем на Парк-авеню, — поблискуючи окулярами у роговій оправі з-під величної башти. Двоє дотепників улаштували дуель, штрикаючи один одного відомими шпилями — видатними міськими пам'ятками, що вітають кораблі, які наближаються до міста океаном. Усі розважалися від душі.

Чимало архітекторів, зокрема Етельстан Бізлі, ображено відгукувалися про Говарда Рорка, якого запрошували, та не дочекалися. Вони очікували, що він прийде в образі будинку Енрайта.

Домінік зупинилася в коридорі, дивлячись на двері з написом:

Вона ніколи не бачила його бюро. Тривалий час притлумлювала бажання прийти сюди, але таки мусила побачити місце, де він працює.

Секретарка у приймальні здивовано витріщилася, коли Домінік назвала своє імя, але повідомила про відвідувачку Рорка.

— Заходьте, міс Франкон, — сказала вона.

Рорк усміхнувся, коли вона зайшла до його кабінету; ледь помітною усмішкою без тіні подиву.

— Я знав, що ти сюди таки прийдеш, — сказав він. — Хочеш, щоб я показав тобі контору?

— Що це таке? — запитала вона.