Айн Ренд - Джерело

— Я хотів би називати це Богом. Ви можете назвати інакше. Але те, що я хочу в цьому будинку, — це ваша душа. Ваша душа, містере Рорк. Дайте мені найкраще у ній — і ви виконаєте свою роботу, як я зробив свою. Нехай вас не бентежить, що я думаю про майбутню будівлю. Нехай це буде ваша душа у формі споруди — і я отримаю свою ідею, знатимете ви про це чи ні.

І Рорк погодився збудувати для Стоддарда храм людської душі.

У грудні відбулося бучне відкриття будівлі «Космо-Слотника». Там були знаменитості, квіткові гірлянди, кінорепортери, прожектори і три години схожих одна на одну промов.

«Я повинен радіти», — казав собі Пітер Кітінґ, але не радів. Він дивився з вікна на суцільну масу облич, що вщерть заповнили Бродвей. Він намагався вмовити себе радіти, але все одно нічого не відчував. Він мусив визнати, що йому нудно. Але всміхався, тиснув руки і дозволяв себе фотографувати. «Космо-Слотник» важкувато нависав над вулицею, наче величезна біла банальність.

Після урочистості Еллсворт Тухі забрав Кітінґа до окремої зали, оздобленої в кольори білої орхідеї, у тихому дорогому ресторані. На честь відкриття влаштували чимало блискучих вечірок, але Кітінґ вхопився за пропозицію Тухі й відхилив решту запрошень. Тухі дивився, як він схопив свій келих і гепнувся на крісло.

— Хіба не чудово? — запитав Тухі. — Це, Пітере, вершина того, що ти можеш очікувати від життя. — Він делікатно підняв свій келих. — За надію на те, що ти матимеш іще чимало таких тріумфів. Таких як сьогодні.

— Дякую, — відповів Кітінґ, квапливо схопив свою склянку, не дивлячись на неї, підняв і виявив, що вона порожня.

— Пітере, невже ти не пишаєшся?

— Так. Так, звісно.

— Це добре. Такий ти мені подобаєшся. Сьогодні ввечері ти був надзвичайно вродливим. Матимеш чудовий вигляд у кінохроніці.

Іскра зацікавлення промайнула в погляді Кітінґа.

— Сподіваюся.

— Так погано, Пітере, що ти не одружений. Дружина дуже прикрасила б тебе сьогодні. Публіці це подобається. Кіноглядачам теж.

— Кеті нефотогенічна.

— О так, ти ж заручений із Кеті. Який же я телепень. Увесь час про це забуваю. Ні, Кеті на світлинах не матиме достойного вигляду. Не можу навіть уявити Кеті на світському заході. Можна вжити багато приємних слів про Кеті, але прикметників «ефектна» чи «вишукана» серед них не буде. Ти вже вибач мені, Пітере, але я дозволив своїй уяві десь полинути. Працюючи з мистецтвом стільки, скільки працюю я, схильний оцінювати все в категоріях мистецької вартості. І сьогодні ввечері дивлячись на тебе, я не міг уникнути думок про жінку, яка мала би поруч із тобою чудовий вигляд.

— Про яку?

— О, забудь. Це лише естетська фантазія. Життя ніколи не буває таке ідеальне. Люди й так занадто тобі заздрять. Ти не можеш додати до своїх досягнень також і її.

— Кого?

— Облишмо це, Пітере. Ти, однак, її не матимеш. Ніхто її не матиме. Ти чудовий, але не достатньо чудовий для неї.

— Для кого?

— Для Домінік Франкон, звісно.

Кітінґ випростався в кріслі, й Тухі побачив у його очах обачність, обурення і неприховану ворожість. Тухі спокійно витримав цей погляд, і Кітінґ здався; він знову розвалився в кріслі та благально мовив:

— О Боже, Еллсворте, я її не люблю.

— Я й не думав, що любиш. Але я весь час забуваю про перебільшену вагу, що її посередні люди надають коханню — сексуальному коханню.

— Я не посередня людина, — огризнувся Кітінґ втомлено; це був механічний, кволий протест.

— Сядь, Пітере. Ти не схожий на героя, коли так горбишся.

Кітінґ випростався — занепокоєний і злий. Він сказав:

— Я завжди відчував, що ти хочеш, щоб я одружився з Домінік. Чому? Навіщо це тобі?

— Ти відповів на своє власне запитання, Пітере. Навіщо це мені? Одначе ми говорили про любов. Сексуальне кохання, Пітере, — це глибоко егоїстична емоція. А егоїстичні емоції не дають щастя. Чи таки дають? Візьмімо для прикладу сьогоднішній вечір. Це був вечір утіхи для серця егоїста. Ти був щасливим, Пітере? Не переживай, мій любий, відповіді не потрібно. Я хочу лише вказати на те, що не слід довіряти особистим імпульсам. Бажання насправді мало важать. Не можна сподіватися знайти щастя, не усвідомивши його суті. Подумай на мить про сьогоднішній день. Ти, мій любий Пітере, був сьогодні найменш важливою постаттю. Як це й повинно бути. Важливий не творець, а ті, для кого він творить. Але ти не міг із цим погодитися — і тому не відчуваєш великого піднесення, яке мав би відчувати.