Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона підвела голову й спромоглася більш-менш спокійно запитати:

— А куди ти їдеш?

В очах його промайнув проблиск захоплення, і він від повів:

— Можливо, до Англії... або до Парижа. А може, до Чарлстона — спробую замиритися з родичами.

— Але ж ти терпіти їх не можеш! Ти так часто брав їх на сміх і...

Він стенув плечима.

— Я й тепер беру на сміх... але з мене вже доволі блукацького життя, Скарлет Мені вже сорок п’ять У такому віці починаєш цінувати декотрі з тих речей, які замолоду легковажно відкидав, як-от родинні зв’язки честь, певність у завтрашньому дні, корені, що сягають у глибину... О ні! Я нічого не зрікаюся і ні за чим не шкодую з того, що робив. Я з біса добре збував час, так добре, що це мені вже трохи оприкріло і тепер я хочу чого-небудь іншого. Ні, я не збираюся нічого в собі міняти, крім шкури. Я прагну зовнішньої подібності до того світу, що його знав давніше, прагну набути смертельно нудної респектабельності — тієї респектабельності, моя крихітко, яка притаманна іншим, а не мені,— і спокійної гідності, з якою живуть люди шляхетні, і питомої вишуканості тих днів, що відійшли в минуле. Живучи в ті дні, я не усвідомлював чарів їх тихоплинності...

І знову Скарлет вернулась у той обвіяний вітром садок у Тарі, а в очах Рета був такий самий погляд, як того дня в очах Ешлі. Слова Ешлі так виразно зазвучали в неї у вухах, наче це він, а не Рет, говорив зараз. Уривки тих речень ожили в її пам’яті, і вона повторила їх уголос, не думаючи, що вони означають:

— «Чарівність... і довершеність, і симетрія, як у грецькому мистецтві...»

Рет гостро спитав:

— Чому ти сказала ці слова? Саме це я й мав на думці.

— Та бо щось подібне... колись сказав Ешлі про минулі часи.

Він шарпнув плечима, й очі його погасли.

— Завжди цей Ешлі,— промовив він і змовк на хвильку.— Коли тобі, Скарлет, буде сорок п’ять, можливо, ти й зрозумієш, про що я кажу, і, можливо, тобі теж обриднуть ці вдавані аристократи, їхні фальшиві манери й плиткі емоції. Хоча я сумніваюся в цьому. Мені здається, тебе завжди більше вабитимуть сухозлітки, аніж справжнє золото. Та хоч би там як, я не можу аж так довго чекати, щоб переконатись. І не маю охоти. Мене це просто не цікавить. Я майну до старовинних міст і давніх країв, де ще зберігся аромат минулого. Ось такий я сентиментальний. Атланта, як на мене, занадто ще неотесана, занадто зелена.

— Годі вже,— раптом сказала Скарлет. Вона ледве чи слухала, що він говорив. І вже безперечно не вловлювала змісту його слів. Але вона знала, що далі їй несила терпіти його голос, в якому не чути кохання до неї.

Він примовк і подивився на неї трохи здивовано.

— Гадаю, однак, ти зрозуміла, що я хотів сказати, еге ж? — запитав він, підводячись.

Вона простягла до нього руки долонями вгору в давньому як світ благальному жесті, і все, що було в неї на серці, відбилося на її обличчі.

— Ні! — скрикнула вона.— Я тільки одне знаю, що ти розлюбив мене і покидаєш! Ох, любий мій, що ж я робитиму, як тебе не буде?

На мить він завагався, наче прикидаючи, що доцільніше збрехати втішливо чи сказати правду. І зрештою знизав плечима.

— Скарлет, я не з тих, що можуть терпляче збирати й склеювати розбиті уламки, а тоді вмовляти собі, що склеєна річ нічим не гірша від нової. Що розбилось, того вже не стулиш докупи. І радше вже я згадуватиму, яка вона була цілою, ніж зліплювати її, а потім усе життя дивитись на сточені рубці. Можливо, якби я був молодший...— він зітхнув.— Але я вже застарий вірити в сентиментальні вигадки, ніби життя — це грифельна дошка, з якої можна все стерти й почати заново. Я вже застарий брати на плечі тягар нескінченних брехень, що супроводжують життя, позбавлене ілюзій. Я не зміг би жити з тобою і брехати тобі, і тим більше не зміг би брехати самому собі. Я й зараз не можу тобі збрехати. Я дуже хотів би, щоб мені було не байдуже, що ти робитимеш і куди поїдеш, та я не можу себе присилувати.

Він перевів подих і сказав недбало, але погідно:

— Мене все це анітрохи не обходить, моя люба.

Вона мовчки дивилась, як він ішов сходами нагору, і відчувала, що от-от задихнеться від болю, який стискував їй горло. Ось завмирає його хода нагорі, і водночас відмирають і рештки того, що становило якийсь сенс в її житті. Вона знала тепер, що ні на почуття Рета, ні на розум не вплинеш, і коли вже він вирішив усе своїм холодним мозком, то його не схитнеш. Знала тепер, що він так і думав, як говорив, хоч деякі слова й кинув наче мимохідь. Знала, бо відчувала в ньому силу, непохитність і невблаганність — усі ті риси, що їх прагнула знайти в Ешлі, але так і не знайшла.