Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Ні,— заперечив Рет — Якщо ти хочеш знати, який він насправді, то треба бути об’єктивною. Він — просто джентльмен, закинутий у світ, де йому нема місця, і він силкується якось дати собі раду згідно з приписами того світу, який уже відійшов у минуле.

— Ой Рете, даймо йому спокій! Яке він має для нас значення? Хіба ж ти не радий з того... я хочу сказати, що тепер я...

Коли його втомлений погляд зустрівся з її поглядом, вона розгублено змовкла, зашарівшись, як дівчинка-підліток перед першим залицяльником. Якби він хоч полегшив їй цю розмову! Якби хоч простяг їй руки, аби вона могла з вдячністю вибратись до нього на коліна й припасти головою до його грудей. А її уста на його устах краще сказали б йому про все, ніж усі ці уривчасті слова. Але, дивлячись на нього, вона почала розуміти: він тримається на відстані зовсім не тому, що хоче їй допекти. Вигляд у нього був, як у зовсім сторонньої людини, яку анітрохи не обходить, що там вона скаже.

— Радий? — озвався він.— Та колись я б віддячився Богові великим постом, якби почув від тебе ці слова. Але тепер мені вже однаково.

— Однаково? Що ти кажеш! Звичайно ж, не однаково! Рете, ти ж кохаєш мене, правда? Напевне кохаєш! Меллі сказала, що кохаєш.

— Що ж, вона сказала правду. Вона сказала те, що знала. Але чи тобі, Скарлет, не спадало часом на думку, що навіть найбезсмертніше кохання може колись вичерпатись?

Вона німо втупилась у нього, рот її заокруглився в літеру «О».

— Так от моє вичерпалось,— мовив він далі,— завдяки Ешлі Вілксові та твоїй шаленій звичці хапатися зубами, як бульдог, за все, що тобі конче хочеться мати... Моє — вичерпалось.

— Але кохання не може вичерпатись!

— А твоє кохання до Ешлі ось вичерпалося.

— Та я ніколи по-справжньому не кохала Ешлі!

— Тоді ти дуже вміло прикидалася... аж до сьогоднішнього вечора. Я не дорікаю тобі, Скарлет, не звинувачую і не осуджую. Час на це вже минув. Обійдімся без твоїх виправдань і з’ясувань. Якщо ти зможеш послухати мене кілька хвилин, не перебиваючи, я поясню тобі, що маю на увазі. Хоча, Бог свідок, я не бачу потреби в поясненнях. Правда дуже проста.

Скарлет сіла; різке газове світло падало на її бліде приголомшене обличчя. Вона дивилася в його очі, які знала так добре — і яких майже не знала,— і слухала його тихий голос, що промовляв слова, які спочатку не доходили до її свідомості. Це вперше він розмовляв з нею так по-людському, як одна людина розмовляє з іншою — без зухвальства, насмішок або загадок.

— Чи тобі часом не спадало на думку, що я кохав тебе так сильно, як тільки може чоловік кохати жінку? Кохав багато років, поки нарешті здобув тебе? Під час війни я не раз виїжджав і намагався тебе забути, але не міг, і щоразу мусив вертатись назад. Після війни я наразився на арешт, але таки приїхав, щоб віднайти тебе. Я такий був закоханий, що вбив би Френка Кеннеді, якби він сам не загинув. Я кохав тебе, але не міг розкритися перед тобою. Ти, Скарлет, така жорстока з тими, хто тебе любить! Ти їхньою любов’ю вимахуєш у них над головою, як батогом.

З усіх цих слів Скарлет лише одне зрозуміла — що він кохає її. Вловивши слабенький відгомін пристрасті в його голосі, вона знову відчула радість і піднесення. Вона сиділа, затамувавши подих, слухала й чекала.

— Я знав, що ти не кохала мене, коли ми одружилися. Я ж знав про Ешлі. Але я, йолоп такий, гадав, що зумію завоювати твоє серце. Смійся, коли хочеш, але мені хотілося дбати про тебе, ніжити, давати тобі все, що тільки зажадаєш. Мені хотілось одружитися з тобою, щоб ти ні в чому не відчувала настатків, щоб ти могла чинити на свій розсуд і бути щасливою... так само, як ото я ставився й до Гарні. Тобі ж так тяжко довелось боротися, Скарлет. Ніхто краще за мене не знав, через що ти пройшла, і мені здавалося, що вже досить з тебе, я хотів, щоб ти дозволила мені за тебе боротись. Я хотів, щоб ти бавилась, як дитина — бо ти ж і була дитиною — хороброю, перестрашеною і впертою. Як на мене, то ти й досі ще дитина. Бо тільки дитина може бути така свавільна й така нечула.

Голос його був спокійний і втомлений, але щось у ньому вчувалося таке, що викликало у Скарлет невиразний спогад. Колись вона вже чула подібний голос, в якусь іншу переломну смугу свого життя. Де ж це було? Голос людини, що дивилася на себе й на світ без будь-яких емоцій, без страху і без надії.

Та це ж... це ж... Ешлі в обвіяному зимовим вітром садку Тари говорив про життя і про гру тіней з таким змореним спокоєм, що тон його здавався трагічнішим, аніж якби звучали в ньому гіркота й розпач. І як тоді голос Ешлі холодив їй душу страхами, яких вона не годна була збагнути, так тепер ось і Ретів голос змушував її серце болісно стискатися. Голос його, манера, з якою він тримався, непокоїли Скарлет дужче від слів, і вона почала усвідомлювати, що приємне її збудження кілька хвилин тому — цілковито безпідставне. Щось було негаразд, зовсім негаразд. Що саме, вона не розуміла, і розпачливо вслухалася в його мову, не відводячи очей від його смуглявого обличчя, сподіваючись усе-таки почути те, що розвіяло б її страхи.