Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона взяла хустинку, висякалась і сіла. Було ясно, що він не збирається обіймати її. І що всі ці його балачки про кохання до неї ні до чого. Це була казочка про далеке минуле, і розповідав Рет її так, наче тут ішлося про когось іншого, а не про нього. А це вже було страшно. І на неї він дивився так по-доброму, з задумою в очах.

— Скільки тобі років, люба? Щось ти ніколи мені цього не казала.

— Двадцять вісім,— відповіла вона глухо, тримаючи хусточку біля рота.

— Це ще не так і багато. Ти навіть досить молода, як на людину, що завоювала увесь світ і втратила власну душу, чи не правда? Не дивися так перестрашено. Я не маю на оці пекельного вогню, в якому ти горітимеш за свій роман з Ешлі. Я вжив ці слова в переносному значенні. Відколи я знаю тебе, ти мала дві забаганки. Запосісти Ешлі й стати такою багатою, щоб послати увесь світ під три чорти. Що ж, ти стала досить багатою і вже поговорила зі світом вельми гостро, а тепер ти можеш мати й Ешлі, якщо схочеш. Хоча виглядає на те, що тепер цього замало.

Скарлет і справді мала перестрашений вигляд, але зовсім не через пекельний вогонь. Вона думала: «Адже Рет для мене — все, а я втрачаю його. А коли я його втрачу, то й усе інше стане для мене нічого не вартим! І друзі, і гроші, і... та все на світі. Якби я могла привернути його до себе, то нехай би вернулись до мене й злидні. Я б згодилась і на холод, і навіть на голод. Але невже він хоче сказати... Та не може ж він!»

Вона витерла очі й мовила з розпачем:

— Рете, якщо ти так сильно кохав мене, то мусить же в тебе лишитись бодай крапля цього почуття!

— З цього всього зосталися, як я бачу, лише дві речі, і то такі, що ти найбільше зневажаєш: жалощі й дивна якась доброта.

«Жалощі! Доброта! О Боже мій! — подумала вона в розпуці.— Будь-що, тільки не жалощі й доброта!» Коли вона відчувала до кого-небудь ці два почуття, то завжди при цьому була й погорда. Невже й він відчуває до неї погорду? Ні, нехай там хоч би що, тільки не це. Навіть його цинічна холодність з часів війни, хмільний шал тієї ночі, коли він ніс її нагору, до синців стискаючи в обіймах, або ці його ущипливі протягло мовлені слова, за якими, як вона тепер побачила, він крив гірке своє кохання. Будь-що, тільки не ця його байдужна доброта, виразно помітна у нього на обличчі.

— Отже... отже, ти хочеш сказати, що я все це занапастила... і ти мене більше не кохаєш?

— Саме так.

— Але,— уперто хапалась вона за своє, мов дитина, яка гадає, ніби висловити бажання — те саме, що й задовольнити його,— але ж я кохаю тебе!

— Це твоя біда.

Вона хутко підвела погляд, щоб побачити, чи нема за цими словами насмішки, та нічого такого не помітила. Він просто стверджував факт. Але це був факт, в який вона не хотіла повірити, та й не могла. Вона дивилась на Рета своїми розкосими очима, в яких горіла розпачлива впертість, і раптом підборіддя її, порушивши округлість щік, гостро випнулося наперед — чисто як у Джералда.

— Не дурій, Рете! Я ж можу...

Він підніс угору долоню, вдаючи настраханого, і чорні його брови поповзли вгору, утворивши дві іронічні дужки.

— Не треба такого рішучого вигляду, Скарлет! Ти мене лякаєш. Я бачу, ти свої бурхливі почуття збираєшся перекинути з Ешлі на мене, і вже боюся за свою свободу й душевний спокій. Ні, Скарлет, я не дозволю, щоб мене переслідували, як безталанного Ешлі. Крім того, я виїжджаю.

Уста в неї затремтіли, і вона не змогла зціпити зуби, щоб приховати тремтіння. Виїжджає? Ні, будь-що, тільки не це! Як вона житиме без нього? Усі, хто був дорогий для неї, вже покинули її — усі, крім Рета. Не можна так, щоб і він її покинув. Але як його затримати? Вона безсила перед його холодним розумом і безпристрасними словами.

— Я від’їжджаю. Я збирався сказати тобі це після твого повернення з Марієтти.

— Ти кидаєш мене?

— Не вдавай драматичної постаті покинутої дружини, Скарлет. Тобі ця роль не личить. Я так розумію, що ти не згодна на розлучення і навіть на окремішнє проживання? Ну, то в такому разі я наїжджатиму досить часто, аби не давати приводу для пліток.

— Та що мені плітки! — вигукнула з серцем Скарлет.— Я тебе не хочу втратити, от що! Візьми мене з собою!

— Ні,— відказав він тоном, в якому звучала непохитна рішучість.

З хвильку вона була в такому стані, що ледь не вибухнула розпачливо голосним дитячим плачем. Їй хотілося впасти на підлогу, клясти все й верещати, копати ногами. Але якісь рештки гордості й тверезого глузду стримали її Вона подумала: «Якщо я це зроблю, він засміється глузливо чи просто холодно так подивиться на мене. Я не можу галасувати й благати. Я не можу нічого такого зробити, що може викликати його зневагу. Він повинен поважати мене навіть... навіть якщо й не кохає».