Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона ніколи не розуміла цих двох чоловіків, яких кохала, отож і втратила їх обох. Аж тепер до її свідомості почало доходити, що якби вона зрозуміла Ешлі, то ніколи б його не покохала, а якби зрозуміла Рета, то ніколи б його не втратила. І вона з тугою в серці подумала, що, мабуть, ніколи нікого по-справжньому не розуміла.

Душу її огорнуло милосердне отупіння, на зміну якому — вона знала з досвіду — невдовзі прийде гострий біль: так тканини тіла, розтяті ножем хірурга, на хвильку втрачають чутливість, а тоді скипають нестерпною мукою.

«Не думатиму про це зараз,— вирішила вона похмуро, вдаючись до давнього свого закляття.— Я збожеволію, якщо почну зараз думати про втрату Рета. Подумаю про це завтра».

«Але — криком озвалось її серце, яке відкинуло закляття і боляче защеміло,— я ж не можу його відпустити! Мусить же бути на це якась рада!»

— Не думатиму про це зараз,— повторила вона, вже вголос, силкуючись заштовхнути свій розпач кудись у глиб свідомості, силкуючись знайти якусь загату, щоб не затопив її душу біль.— Я... та що, поїду завтра додому, до Тари.— І від цих слів відчула деяку полегкість.

Колись вона вже була верталася до Тари, гнана страхом і відчуттям поразки, і вийшла з рідних стін, набравшись сили й озброївшись для перемоги. А якщо вона домоглася такого раз, то Бог у ласці своїй допоможе їй і вдруге. Як саме це буде — вона не знала. І не хотіла зараз сушити цим голови. Вона жадала одного: тихого закутка, аби перебути там свої прикрі хвилини та зализати рани, і безпечного пристановища, аби обміркувати плани подальшої боротьби. Вона думала про Тару і неначе відчувала лагідний холодок руки, що заспокійливо лягав їй на серце. Перед нею поставав білий будинок, привітно видніючи крізь поруділе осіннє листя, її, мов благословення, облягала супокійна тиша сільського присмерку, тіло їй зволожувала роса, що опадала на довгі акри зелених кущів, поцяткованих білим руном, а очі її вбирали гостру червінь землі та похмуру темну красу сосон на положистих пагорбах.

Від цієї картини їй полегшало на душі й навіть додалося снаги, а біль і прикрий жаль відступили кудись на край свідомості. Вона постояла ще хвилинку, пригадуючи окремі деталі: обсаджену кедрами алею, що вела до будинку, розкидисті кущі жасмину, яскраво-зелені на тлі білих стін, тріпотливі білі фіранки. І Мамка там буде. Раптом їй страшенно захотілося опинитись біля Мамки, як у ті часи, коли вона була маленькою дівчинкою,— захотілося припасти головою до її широких грудей, відчути гудзувату чорну долоню на своїх косах. Мамка — то ж була остання ланка, що зв’язувала її з минулим життям.

І Скарлет піднесла голову, перейнявшись гордим духом своїх предків, людей, що не визнавали поразки, навіть коли поразка дивилась їм у вічі. Вона поверне Рета. Вона знала, що зуміє цього домогтись. Не було такого чоловіка, якого вона не змогла б звоювати, коли вже заповзялася.

«Подумаю про це завтра, у Тарі. Тоді мені буде легше. Завтра я придумаю, як саме його повернути. Кінець кінцем, завтра — це ж новий день».

Книга Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» стала міфом майже відразу після виходу в світ: її величезний успіх у читача, про що свідчили фантастичні тиражі в країні, яка тільки-но пережила грандіозну кризу, нікому не відоме ім’я авторки, та ще й блискучий фільм, поставлений просто-таки по гарячих слідах,— все швидко обросло легендою про надзвичайно захоплюючий твір, написаний хатньою господаркою. Як і в будь-якій легенді, тут є дещо від істини, принаймні є над чим замислитись.

Маргарет Мітчелл, беручи активну участь у репрезентації книжки і фільму, в листуванні з читачами і критиками, водночас прагнула вберегти від розголосу особисте життя. Одному із своїх кореспондентів вона писала: «Я хочу постати перед світом... своєю книгою, а не тим, що писала в листах до друзів... Моя книжка належить будь-кому, хто її купить, однак моє приватне життя публіці не належить». Таку позицію Маргарет Мітчелл обстоювала до кінця, і тому після несподіваної смерті письменниці її чоловік звернувся до друзів із проханням знищити всі її листи, що в них зберігалися. І тільки брат письменниці, Стів Мітчелл, ставши спадкоємцем архіву сестри, передав його університету штату Джорджія, дозволивши опублікувати деякі матеріали. Це було листування навколо «Звіяних вітром». Тож і ми, зважаючи на волю письменниці, наголосимо в житті Маргарет Мітчелл тільки те, що так чи інакше позначилося на її книжці.