Тетяна Мизнікова - Услід за вітром

Гул у класі зростає. Виховна година перетворюється на балаган. Давно не чути, як літають мухи чи з дзенькотом падають шпильки на лаковану підлогу.

– Десятий «А», я довго чекатиму, поки ви нарешті втихомиритеся? Майте совість, шановні. Чого ви такі буйні сьогодні? Ще, начебто, весни немає за вікном…

Зауваження класного керівника залишається поза увагою збуджених школярів.

– Я хотіла порадувати гарними новинами, але, бачу, ви не заслуговуєте…

– У нас будуть додаткові вихідні?

– Ви відпустите сьогодні з уроків?

– Домашнього завдання не буде?

– Батьківські збори відміняються?

– Ви не покажете моїм батьками останньої двійки?

Запитання сиплються, немов цукор із дірявого мішка, і жодна сила не в змозі їм протистояти.

– Агов, не всі відразу! Я вас не чую… Ото, затяті гультяї. Вам аби все цікаве пропускати…

– Ну, Маріє Василівно, погодьтеся, сидіти на сьомому уроці алгебри – потіха не надто цікава, – філософствує Назар на передостанній парті.

– Ніхто не пропонує вам занять із математики.

Марія Василівна зумисне витримує паузу для інтриги. Врешті збуджений десятий-А сяк-так вгамовується. До вчительки повертаються десятки різнокольорових очей-вогників.

І коли вони встигли вирости? Марія Василівна не раз задає собі подібне запитання. Ще зовсім недавно брала під крило десятирічних курчат із наївними поглядами, а нині перед нею – ніби мальовані юнаки і юнки – вродливі, загадкові, котрі вже плавно переступають межу дитинства.

– То що за сюрприз чекає на нас, Маріє Василівно? Надіюся, хороший, бо з поганими я не хочу мати справи, – по-діловому запитує темноволоса Руслана, непомітно передаючи записку назад.

Тим часом Анна хапає зім’ятий папірець від подруги, миттю ховаючи його під парту.

– Якщо ти поділишся з нами тим, що хочеш донести до Анни, тоді розповім усьому класу про сюрприз.

Зніяковіла Руслана опускає пухнасті вії донизу.

– Пробачте, Маріє Василівно. Цього більше не повториться.

– Дуже сподіваюся. Моєму терпінню і доброті теж колись настане кінець… Гаразд, вернімося до теми виховної години. Отож, в контексті «Культурної спадщини рідного краю» замість теорій та сидіння за партою я випросила у дирекції школи для вас екскурсію…

– Ура!!!

– Куди їдемо?

– На скільки днів?!

– Намети брати з собою?!

– А можна я візьму молодшу сестру?

Класний керівник, ігноруючи запал школярів, підходить до дошки й повільно починає виводити крейдою букви.

Клеванський замок.

– Жодних наметів, ночівель і, тим паче, спиртного. Я контролюватиму процес, Вадиме, так що не дивися на мене очима янгола. Обманути мене все одно не вийде… Цієї п’ятниці ми поїдемо до Клеванського замку.

«Вже кілька ночей підряд мені сниться дивний сон. Все не дає спокою.

Треба розказати хлопцям. На перерві поговоримо…».

Анна піднімає голову доверху. Дівчина вдає, ніби уважно слухає класного керівника. Тепер їй зрозуміла дивна поведінка Руслани – подруга останнім часом ходить сама не своя.

Ще з п’ятого класу Роман Рисаківець, Євген Єжков, Руслана Ритковська та Анна Авенчук зарекомендували себе як кращі плавці. Відтак, на міські, обласні і навіть міжнародні змагання з плавання захищати честь школи відправляли відомий квартет. Енергійні, спортивні, амбітні, вони неодноразово верталися зі змагань, тримаючи за плечами грамоти, медалі, а головне – важливий життєвий досвід.

Напевно, з плавання зародилася дружба між дівчатами й хлопцями. Ті, хто заздрив, кидали частенько: «О, знову ці, з багатодітної сім’ї…».

Справді, їхні стосунки нагадують братерські, але подібні вигуки зовсім не ображають дружню четвірку. Навпаки, ще більше підкріплюють близькі взаємини.

Роман, Євген, Руслана й Анна часто проводять разом дозвілля. Вчотирьох люблять ходити на футбол, на перегляд кіно до Романа (його батьки мають двоповерхову хату, тому квадратні метри дозволяють час від часу поповнювати дім зайвим галасом) чи в кафе на улюблені тістечка після уроків.