Тетяна Мизнікова - Услід за вітром

Якщо говорити про звичні закоханості чи симпатії, які часто трапляються у їхньому віці, то Анна з Русланою надавали перевагу хлопцям з одинадцятого класу, а то й першокурсникам.

– Вони – старші, з ними – цікавіше, – пояснюють дівчата.

– Ну і що вони знають такого, чого не відаємо ми?

– Вам не зрозуміти…

– А ми й не намагатимемося. Велике діло – на рік-два старші пацани…

Зрештою, хто і в кого був закоханий – достеменно не відомо. Кожен тримав почуття при своєму серці – у таємниці під великим замком.

– Всі мене уважно слухають, чи не так, Анно? – голос класного керівника вертає до реальності. – Дівчата, що це сьогодні з вами робиться? Хлопці менше зауважень отримують. Поганий приклад показуєте, шановні. То про що я розповідаю, Анно, не нагадаєш мені, будь ласка…

– Е… про Клеванський замок…

– А конкретніше?

– Ну…

– … про те, що перші згадки про замок у письмових джерелах датуються 1458 роком як володіння князя Михайла Васильовича Чарторийського!

– Дякую, Романе, за екстрену допомогу. Але ти – не Анна.

– Вибачте…

Марія Василівна продовжує розповідь, ігноруючи порушену поведінку школярів:

– Остаточно будівництво замку закінчилось у 1561 році. Враховуючи віддаленість від кордонів Речі Посполитої, Клеванський замок швидко втрачав своє оборонне значення. Свого часу князь Юрій Чарторийський перестав жити в будівлі, влаштувавши у замку госпіталь. Далі споруду віддали єзуїтам, які утворили тут колегію. На території Клеванського замку вони господарювали більше, ніж одне століття. Часи змінювалися, на жаль, як і ситуація в десятому-А, бо діти у ньому раніше були слухнянішими…

– Ми більше так не будемо, чесне слово! Але… Маріє Василівно… Нам нудно слухати сухі історичні факти. Якби щось цікавіше…

– Любі мої, це – наша історія. Ми повинні її знати.

– Може, і повинні, однак від цього веселіше не стає.

– Саме тому я придумала для вас цікаве завдання, яке суттєво впливатиме на оцінку з української мови в кінці семестру.

– А до чого тут українська?

– Ви самостійно прочитаєте історію Клеванського замку. А після приїзду з екскурсії кожен напише твір на основі історичних фактів і ваших вражень.

– Можна вигадувати будь-що, наприклад, у жанрі фентезі, так?!

– Уся можлива фантазія, окрім нецензурних висловів та іншого негативу, – до ваших послуг. Ваш твір повинен містити виховний, духовний, культурний аспект.

– Класно! Оце я розумію – цікаво!

– Маркіяне, досить вигукувати, ти – не один у класі.

А решта, тим часом, починають перетворювати кабінет на гамірний вулик із бджолами.

– Нарешті! Де вас так довго носить?

– Стривай, Руслано, чого нервуєшся?

– Бо скоро перерва скінчиться, а ми ще не починали розмови.

Квартет збирається у звичній схованці. Між третім і четвертим поверхом лівого крила дівчата з хлопцями давненько облюбували втаємничене місце під сходами. Підйом веде до даху. Тут рідко набридає непотрібний люд. Якщо у товаришів назріває потреба для засекречених розмов, вони йдуть сюди.

– Виникла необхідність поговорити з директором, от і все. Я зовсім трішки затримався, – схоже на те, що Роман оправдовується.

– Ти щось приховуєш? Ану колись!

– Спробуй щось затаїти від вас… Все розкусять…

– Ну?! Що ти робив у директора?

– Не скажу… Це не так важливо. Руслано, давай краще ти…

– Починається, – усі гудуть хором. – Як заінтригувати – то ти мастак, а довести діло до кінця… Так не чесно!

Розмову відволікає настирливе дзижчання дзвінка. Пора на урок.

– Прекрасно… Усі все встигли розказати і почути…

– Анно, не нервуй. Пропоную сьогодні після уроків зібратися в мене на хаті. Обговоримо все у спокійній обстановці. Нам ніхто не заважатиме. Предків не буде до вечора.

– Я не можу зразу після школи, – перебиває Євген. – Комп’ютерні курси по вівторках…

– Ну, то лети до нас відразу після занять, у чому проблема?

– Гаразд… Тільки без мене – не починайте!

Строга Інна Петрівна плавно переходить від парти до парти, перевіряючи домашнє завдання.

– Як в першому класі, чесне слово! – шипить діловий Маркіян до сусіда.

– Матвіїв, я усе прекрасно чую. Зараз підеш до дошки розв’язувати останнє тригонометричне рівняння. Здається мені, що вдома тобі не судилося впоратися з ним. Хіба я не маю рації?

– Е… Я не те мав на увазі…

– Зараз ми усі переконаємося, що саме ти мав на увазі… До дошки, швиденько.