Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Це ж так було очевидно, що ми призначені одне для одного. Цілком очевидно, бо ж ніхто, лише я один з усіх твоїх знайомих міг покохати тебе, знаючи, що насправді ти така сама, як і я — загребуща, безжальна і безоглядна. А що я любив тебе, то й вирішив ризикнути. Мені здавалося, з часом Ешлі зблякне у твоїй душі. Але,— він знизав плечима,— чого тільки я не перепробував, і все виявилось намарне. А я ж так тебе кохав, Скарлет. Якби ти тільки дозволила мені, я б кохав тебе так ніжно й чуло, як ще жоден чоловік не кохав жінки. Але я не міг перед тобою розкритись, бо знав — ти оціниш це як слабкість і спробуєш використати моє кохання проти мене. І завжди... завжди був проміж нами Ешлі. Це доводило мене до нестями. Я не міг спокійно вечеряти навпроти тебе за столом, бо знав, що ти шкодуєш, чому на моєму місці не Ешлі. Не міг тримати тебе в обіймах уночі, бо знав... та що там, це вже нічого не важить. Тепер я дивуюся, чого мені це так боліло. Але ж саме тому я й кинувся до Кралі. Якусь свинську втіху дістаєш, коли ти з жінкою, яка щиро любить тебе й поважає, наче справжнього джентльмена... нехай навіть ця жінка всього лише напівписьменна повійниця. Це задовольняло мою пиху. А від тебе мені не було ніякого задоволення, моя люба.

— Ой Рете...— почала вона, прикро вражена вже самою згадкою про Кралю, але він зупинив її помахом руки, а сам мовив далі.

— А тоді ще та ніч, коли я ніс тебе нагору... я гадав... я мав надію... я таку палку мав надію, що на другий ранок боявся глянути тобі в очі, бо мені було страшно: а що, як я помилився і ти мене таки не кохаєш? Я так боявся, щоб ти не взяла мене на сміх, що пішов і напився. А коли я вертався, душа моя сиділа в п’ятах, і якби ти тоді бодай один крок ступила мені назустріч, бодай подала який-небудь знак, я припав би тобі до ніг. Але ти нічого цього не зробила.

— Ой Рете, таж я тоді так хотіла тебе, а ти повівся просто гидко! Я страшенно тебе хотіла! Я гадала... атож, це ж уперше я тоді зрозуміла, що кохаю тебе. А Ешлі... відтоді мені не було ніякого діла до Ешлі, тільки ж ти так гидко повівся тоді, що я...

— Та хай уже,— мовив він.— Здається, це у нас вийшло обопільне непорозуміння, чи не так? Але тепер це вже нічого не важить. А тобі я кажу лише задля того, щоб ти більше не морочила собі цим голови. Коли ти лежала хвора, і то з моєї вини, я стояв у тебе за дверима й усе чекав, що ти мене покличеш, а ти цього не зробила, і тоді я переконався, який з мене дурень, і на цьому все й скінчилося.

Він змовк і задивився кудись крізь неї, достоту як то з Ешлі не раз бувало, і бачив там щось таке, чого вона не могла бачити. А їй лишалося тільки безмовно вдивлятися в його нахмурене обличчя.

— Але тоді ще була Гарні, і я відчував, що все-таки це не зовсім кінець. Мені приємно було думати, що Гарні — це ти, знов маленькою дівчинкою, ще не зіпсутою ні війною, ні знегодами. Вона була така схожа на тебе, така сама свавільна, смілива, весела й запальна, і я міг пестити її й балувати, як я хотів і тебе пестити. Але вона не в усьому була така, як ти: вона любила мене. Це було для мене благословення, що ту любов, якої ти не потребувала, я міг віддати їй... А коли вона відійшла, то забрала з собою геть усе.

Раптом Скарлет зробилося шкода Рета, так неймовірно шкода, що вона забула і про власне горе, і про страх, причаєний за його словами. Це вперше в житті їй було шкода людини, до якої вона не відчувала водночас і погорди, бо ж ніколи раніше вона так близько не підходила до розуміння іншої людської істоти. І вона могла зрозуміти його осторожливу стриманість, таку подібну до її власної, його запеклу гордість, яка не дозволяла йому розкритися зі своїм коханням — бо що, якби раптом його відштовхнули?

— Дорогенький ти мій,— сказала вона, підходячи ближче в надії, що він простягне до неї руки і візьме її на коліна.— Дорогенький, мені страшно жаль, що так вийшло, але я встократ усе це тобі відшкодую! Ми ж можемо бути щасливі тепер, коли знаємо правду і... Рете!.. та глянь же на мене, Рете!.. Таж... таж у нас можуть бути ще діти... нехай і не такі, як Гарні, але...

— Е, ні, красно дякую,— відказав Рет, так ніби відмовлявся від простягненого йому шматка хліба.— Втретє я вже не ризикуватиму серцем.

— Не кажи такого, Рете! Ох, та що ж мені зробити, щоб ти зрозумів? Я ж казала тобі, як мені жаль...

— Люба моя, ти така дитина. Ти гадаєш, що коли сказати: «Ох, як мені жаль»,— то всі помилки й болі минулих літ відшкодуються й зітруться з пам’яті, і вся отрута з давніх ран буде змита... Візьми мого носовичка, Скарлет. Скільки я тебе знаю, ніколи у скрутну хвилину ти не маєш носовичка.