Александр Денисенко - Тарас. Повернення

— Хвала Аллаху! Жар минувся, — сказала й сунула гілочку адраспану [107] Гармала звичайна, або могильник, адраспан — багаторічна отруйна трав’яниста рослина родини Парнолисткові, росте бур’яном у напівпосушливих степах Східної Європи та Центральної Азії. в вогнище, що жевріло обік них.

Печеркою розлігся димок і солодкуватий запах, схожий на солом’яний дух. Так по-простацькому віяло від містичного адраспану, що виганяв майже всі різновиди демонів, яких адайці налічували близько двохсот.

Роззирнувшись, Шевченко укмітив побіля їхнього ложа глек із зеленим зіллям, бурдюк з водою, дерев’яний полумисок із кониною і баурсаками, двадцятилітровий турсук [108] Турсук — шкіряний міх для кумису. зі шкіри з кумисом, слоїк із чорною мастю, що пахкотів полином і мумійо. У мідній мисці лежали шматки скривавлених полотнинок і шматин.

Адраспан курився, Катя водила ним над раною Тараса і примовляла:

— Барып, ауру, кyннің жарқыраған жеріне! Ай кетейін, қайда ай болмайды! [109] Іди, лихоманко, де сонце не гріє!.. Іди, проклята, де місяць не сходить!.. ( казах .)

Шевченкові таке лікування видавалося дивним. Його більше хвилювало, де він зараз і що на нього чекає. Однак Катя так наполегливо обкурювала його і вираз її був настільки серйозним, що він покірно чекав, коли ж вона скінчить цю процедуру. Щойно гілочка трави згасла, Тарас знову спробував підвестися.

— Лежи! З рани много крові втекло! — попросила Катя.

Але Шевченко не слухався її. Він задивився на море, яким пливла перська шхуна з розмальованим вітрилом. І йому зробилося нестерпно сумно. Він згадав, що з ним сталося на званій вечері в Ускова. Згадав перекошене від болю лице Кампіоні, що падав із простреленим горлом зі столу на нього. Пригадав і смерть Ферта, якого особливо йому було жаль. І збагнув, що дороги йому назад у фортецю, а тим паче в Україну, вже немає. Навіть якщо уявити собі, що його таємно перевезуть через Каспій на Кавказ контрабандисти, то як він діставатиметься України далі? Треба буде ім’я міняти, виправляти інші документи або жити в лісах розбійником. Від такої глузливої думки Шевченко зажурився ще більше. І хоч вдячний був Каті-Кизтумас, що вона його врятувала, і хоч спитав, нарікаючи на долю:

— То це тепер наш дім? — а вийшло так, наче насміхався з неї.

Дівчина вдала, що не почула, уміло роздмухала вогонь і сказала:

— Я бачила Ускова. Він обіцяв, що добуде тобі свободу.

— Як?

— Не сказав. — Катя уникала його очей, ховаючи свою журбу.

Скупим рухом розклала на грудях алку [110] Алка — казахське ритуальне дівоче намисто, яке надягала мама доньці, коли тій виповнювалося 10 років. з кількох ланцюжків із підвісками, дзвіночками-бубонцями, й оніржиєк [111] Оніржиєк — нагрудник, ґердан-оберіг, який здавна носять казахські жінки. зі срібних трубочок, у яких були сховані цитати з Корану, пір’я пугача й річкова мушля. Вони сплуталися з її косичками у сні, а мали б лежати на грудях рівномірно.

І допоки не знайшла в собі сили, щоб виказати істинні почуття, воліла не обертатися до Шевченка. Вона врятувала його й тепер мала просити прощення і в бога Тенгрі, і в Аллаха за загублені нею душі. Вона знала, що Аллах і Тенгрі її простять. Але ні вони, ні родичі й усі її одноплемінники не забудуть, як вона ставала перед Тарасом на коліна, як оголювала волосся, даруючи йому квітку своєї краси. А вона ніколи не забуде, як танцювала йому танець і співала про совину пір’їну, що злетіла з її тюбетейки. А він тоту пір’їнку так і не підняв. Він поїде, залишить її, а на неї чекає два шляхи: або піти заміж за нелюбого, старого й багатого, або стати під руку Іси і Досана й загинути в бою з іновірцями. Попервах, після знайомства з Шевченком, вона ним так була захоплена, що вирішила, якщо він її не візьме за дружину, то вона стане воїном. Тому й не жаліла себе. Та коли Тарас обрав свій шлях і тепер, сидячи на камінному ложі й задивляючись у морську даль, змучений сумлінням, спитав:

— А ти?.. Може, поїдеш зі мною? — Кизтумас передумала.

Таке запитання було більш схожим на відмову, ніж на освічення в коханні. Та Катя не образилася. Він завжди був для неї тим, хто ходив по краю життя і закликав усіх до свободи, хоч сам був невільним. І вона стала переконувати, що ніколи не любила його, а лише жаліла… І від тієї омани на душі їй посвітлішало.

Їй навіть вроїлося, що вся її незаймана краса й жіноча сила дістануться хоч і старому, але не менш мудрому і величавому, ніж Шевченко. І вона вже бачила, як ходить перед ним рівно, високо тримаючи голову, і як її алка і тим більше оніржиєк не гойдаються в неї на грудях, не дзвенять бубонцями, кільцями і трубочками. І кожен казах буде бачити, яка вона витримана, врівноважена, вірна, а значить — красива. А в її судженого не виникне жодного сумніву, що вона гідна стати йому за дружину…