Александр Денисенко - Тарас. Повернення

— Еть-двє! Еть-двє! — тільки чулося крізь вікна. І повіки Агати тремтіли. І душа захлиналася від горя. Вона докоряла собі, що все, що відбулося на тій вечері з Шевченком, трапилося через неї. І значною мірою мала слушність. І зараз, не спавши вже понад добу, вона чекала жахливу звістку про те, що Тараса вбито.

Вхідні двері рипнули, і до зали зайшов її чоловік. Весь у пилюці, втомлений, він, обережно ступаючи, щоб не скрипіли мостини, пройшов через залу і сів тихо біля столу. Відчепив шаблю. І так само, з оглядом на дружину, поклав її на підлогу, про всяк випадок, щоб не впала з бильця стільця. Відкинувся на спинку. І вже майже заснув, як раптом згадав, що на ньому офіцерський картуз. Зняв і його. А як клав на стола, то побачив коло себе Агату.

— Ложитесь спать, Агафья Емельяновна… Вы не спите уже вторые сутки…

Ускова дивилася на чоловіка, пронизуючи його наскрізь чорними неспокійними очима. У них вчувався фатум і приреченість, чого так боявся Усков і що водночас його до неї вабило. За її фатальністю він вчував своє майбутнє.

Агаті щось відкрилося в ньому, в його змореності й беззахисності. І вона відступила й сіла з іншого боку столу. Вчепилася в білий обрус. І якийсь мент трималася за нього, а потім відпустила, кинула безсило руки вздовж тулуба і сказала:

— Вы ведь тоже в форме. И тоже не спите. Всё ищете Шевченко?

— Нет. Не ищу и не искал, — відповів комендант.

— А где вы были эти двое суток? И кто сказал вам, что я не сплю?

— Горничная сказала… А был я… — і Усков не договорив.

Агата раптом різко встала, наче щось відчула, і запитала тихо й очужіло:

— Вы убили его?

На її очах забриніли сльози. У відблисках однієї-єдиної свічі, що тьмаво осявала залу, обличчя чоловіка видалося їй сірим, суворим і затятим.

І вона повторила ті самі слова, тільки без питання:

— Вы убили его.

Усков не мав сил пояснювати протилежне. Він страшенно втомився і мріяв про сон. Але бачити дружину розплаканою він теж не міг. І, щоб якось її розрадити і самому не заснути, він упер лікоть у стільницю, на долоню вмостив потилицю і сказав, дивлячись на Агату знизу вгору:

— Если я скажу, что нет — вы не поверите… Если скажу, где был и что делал, вы тоже не поверите.

Ускова зробила крок-два і завмерла.

Іраклій наважився поглянути на неї, але голови не підняв. Вона лежала на долоні, як велике яйце. Змучені безсонням очі прозирали її наскрізь.

— Скажите, вы мне ещё жена?

Агата байдужно:

— Да.

— Я не знаю, жив ли Шевченко, потому что был в Шакпак-Ата и в городе мёртвых… И там я его не нашёл… Косарева не видел. Видел Обрядина. Он говорит, что в аулах его искали… Но адайцы нас оттуда погнали. Вони ж іще жодної війни не програли. І Косарєв наказав усю залогу підняти на пошуки Шевченка.

— А где он может быть? — спитала Агата.

— Не знаю.

Ускова таки підійшла до чоловіка.

— Вы хотите, чтобы я стала перед вами на колени…

— Зачем же? Мне вас отсюда хорошо видно, — усміхнувся Іраклій з долоні.

— Вы шутите, потому что не хотите говорить о главном!

— Да, я не хочу говорить со своей женой о её любимом человеке. Разве это непонятно?

За вікном пройшла чергова колона солдатів. Її вів писар Пєтров, який погано їздив на коні. Через те тварина шугалася з боку в бік. І врешті причвалала до будинку коменданта й заіржала під вікнами вітальні.

Прочуваючи біду, Агата опустилася перед чоловіком на коліна. Усков зірвався з стільця, підвів її.

Уперше за багато років Іраклій бачив дружину без напускної міни. Вона перед ним не крилася. Муки й зачаєні страждання читалися на її лиці. І вона не уникала його погляду. Все, що терзало її, що вона любила і що ненавиділа, все переливалося в нього. І вона, дивлячись на його неголеність і шрами, на скуті вилиці, на гострий ніс, на вуста, що посмикувалися кутиками, відчувала те саме.

Блиски смолоскипів рясніли іскрами в їхніх очах. І шум копит, брязкіт зброї, крики пугача, блідість утомленого місяця, бездумність жорстокості, марність сподівань — усе відходило далеко, на другий план, у безвість мороку.

Й Іраклій проказав жінці слова, неначе говорив їх собі. А вона відповідала йому так само. Їхні фрази зливалися, неначе вони думали одночасно ту саму думу, проживали те саме почуття.

— Я был в Шакпак-Ата, чтобы спросить мудреца, жить ли нам дальше вместе…

— И вы поехали к мудрецу с сотней своих казаков, чтоб задать один-единственный вопрос о любви?..

— И я услышал его ответ…

— И он сказал вам, что я его люблю?..