Марина Гримич - Клавка

Стенографістка принесла нову порцію запису.

Була Клавчина черга друкувати.

«Не забуваю я своїх тяжких помилок часів ваплітянства у жоден день свого життя…»

Клавка з остервенінням гатила по клавішах безневинної машинки, ніби вбиваючи в папір слова, як молоток вбиває цвяхи в деревину:

«Тим болючіше мені було і є усвідомлення того факту, що моя нова книжка вийшла неповноцінна, з вадами, зривами, помилками, і тим болючіше було усвідомлення того факту, що причиною цього зриву є пережитки, невикорінений вантаж минулого, з яким я боровся останні двадцять років свого життя. Не образа на критиків — бо в голосі критики є та об’єктивна правда, про яку говорив товариш Жданов, — не образа, а сором перед вами, товариші, перед партією, перед народом заповнила моє серце. Сором і біль за те, що не встояв твердо на ногах, похитнувся під вагою минулого, до кінця не перебореного, не витравленого…»

Черга Ольги Семенівни друкувати. Клавка слухала:

«Одна лише маленька цитата: „ Дарина поводилася в мартені, мов на святі, і її присутність збуджувала темп роботи“. Коли оцінювати зі всією прямотою політично, то товариш Яновський — хотів він того чи не хотів, — по-блюзнірському іронізує над основним методом нашої праці — соціалістичним змаганням».

«Можна записати до свого внутрішнього нотатника», — подумала Клавка…

…А от і знову її зміна. Їй випало друкувати виступ Івана Неходи. Тут сталася цікава несподіванка. Стенографістка Аллочка (їй Клавка симпатизувала найбільше) диктувала їй текст рівним байдужим голосом, так, як і вимагали її професійні обов’язки, однак раптом дозволила собі «неприпустиму крамолу»: спершу зробила паузу, напевно, щоб привернути Клавчину увагу, а потім, майстерно копіюючи голоси Санова і Неходи, відтворила діалог:

«Санов: Я прошу, щоб товариш Нехода розказав, як приймали в партію товариша Сенченка.

Нехода: Колись я розкажу.

Санов: Розкажіть зараз!

Головуючий: Слово має товариш Баш!»

Клавка всміхнулась і підняла на Аллочку вдячні очі за те, що вона видушила з неї посмішку, а та по-змовницькому підморгнула.

Принесли наступну порцію, і Клавка знову взялася «розстрілювати» текст:

«Уявіть: якщо цей твір після 280 виправлень виступає перед нами усіма як паплюження нашої дійсності, то яким він був тоді, в оригіналі, коли виходив з-під пера письменника? Товариш Яновський запитує: чого я ще не зробив, проходячи всі ланки контролю перед тим, як передати роман до видавництва? Це ще раз підкреслює, що не від душі писав Яновський цей роман».

Клавка схаменулася. Швидкість її друкування була такою високою, що молоточки стали чіплятися одне за одного. Стоп! Навіщо «розстрілювати» текст? Адже сказано влучно.

Принесли виступ Смолича.

Клавчина черга слухати.

«Мені не доводилось виступати ні в пресі, ні усно з висловленнями своєї думки про роман „ Жива вода“, але мушу признатися, що я з тих, які в цілому прихильно поставилися до роману. Побачивши і відзначивши для себе окремі зриви, сказавши про це в приватних бесідах, я, одначе, не зумів ширше розглянути вади твору, прямо кажучи, я проявив політичну короткозорість і сліпоту».

«Юрію Корнійовичу, це й усе? Це ж не критика роману! Юрію Корнійовичу, давайте жорсткіше, жорсткіше давайте, ви хіба не підозрюєте, що зараз і вам готується „ сюрприз“?»

Клавка згадала, як нещодавно у приймальні відбувся словесний бій між начальством і невгамовною Єлизаветою Старинкевич. Її переконували, що вона повинна стати головним доповідачем на секції прози, де обговорюватимуть роман Смолича «Ми разом були в бою», опублікований в 6-му і 7-му номерах журналу «Вітчизна».

— Я не можу! — верещала Старинкевич. — Я ж його хвалила!

— А тепер прийшов час покритикувати. Така установка.

— Така установка, така установка! Ви по-людськи спершу навчіться говорити!

І вийшла, грюкнувши дверима.

«Ну що ж, Юрію Корнійовичу, раз ви так „ погано поводитеся“, вам самому незабаром пришиють усі гріхи!»

Принесли виступ Новиченка. Клавка сіла за машинку.

Друкувати Леоніда Миколайовича — сама приємність. Тексти в нього грамотні, влучні, написані гарною мовою. Раніше вона розуміла його статті й виступи однозначно: тут позитивна критика, а тут — негативна. Але Прохорова навчила її читати Новиченка інакше. «Клавочко, — казала вона, — оцінка твору може бути полярною, як в електричному колі: плюс і мінус. І, як правило, у недалеких критиків так і є, він або „плюсить“, або „ мінусить“. А от у Леоніда Миколайовича все по-хитрому: дивишся, такий уже мінус, що мінусіше й не буває, а приглянешся — аж під цим мінусом лежить собі такий жи-ирний „плюс“».