Марина Гримич - Клавка

Гречанка рвучко взялася за роботу. Чомусь сьогодні вона була підозріливо мовчазна. Трохи збентежена цим фактом, Клавка, щоб якось встановити з нею сякий-такий контакт, запитала:

— Ну, що чувати?

Жінка підняла на неї очі, пасмо її чорного, як смола, волосся вибилося з-під вовняної хустки, закривши пів-обличчя, але на цей раз вона не здмухнула його набік, як зазвичай, а опустила голову. Гречанка шморгнула носом, і на кінчик Клавчиного черевика впала велика сльоза.

— Фроська померла… — здавлено проскиглила чистильниця.

Клавка напружила пам’ять:

— Це та, що робила котлетки з людського м’яса?

Гречанка підвела на неї гнівний погляд. Здавалося, її чорні очі пропечуть Клавку наскрізь:

— Ти що слухаєш брудні плітки! Не було такого!

«Отакої!» Дівчина кліпнула й замовкла.

…Клавці треба було трохи скупитись і забігти до Яші, в майстерню примусів. Але по дорозі вона мала перевірити, чи дядь-Гаврило не стирчить біля базарної шпани, яка махлює на картах. Відомий шахрай Рижий зазвичай сидів на землі і тасував три карти — дві чорні й одну червону. Потім кидав на землю всі три і закладався на п’ятдесят карбованців, що ніхто не вгадає, де червона масть. Дядь-Гаврило підігравав йому, «вгадуючи», де карта. Це під’юджувало роззяв, які юрмилися навкруг, і вони куплялися на легкі гроші. Коли ж вони вступали в гру зі своєю п’ятдесяткою, Рижий вправно ховав червону карту в рукав, непомітно міняючи її на чорну. Природно, що роззяви програвали. Добре, коли все обходилося без жертв. А часом перепадало всім, в тому числі дядь-Гаврилові. Він на своєму дерев’яному протезі далеко забігти не міг, тому й ставав легкою здобиччю обдурених гравців. Клавці не раз доводилося забирати його з міліції або виходжувати після побоїв.

Тому, буваючи на Євбазі, вона намагалася вистежити, чи не валандається десь тут дядь-Гаврило. Їй легше було перестрахуватися, ніж потім мати додатковий клопіт.

І тут здаля — з того кінця базару, де починалися Арештантські городи, [9] Історична місцевість у Києві, що розташовувалася між нинішньою вулицею Старовокзальною, залізницею, Пофітрофлотським проспектом та проспектом Перемоги. вона впіймала вухом знайомий перебір на гармошці-трирядці, вслід якому почувся рипучий, але досить звучний голос дядь-Гаврила:

Клавка заспокоїлася: значить, дядь-Гаврило зараз із «самоварами» — інвалідами-фронтовиками без рук і ніг. Він сидить прямо на брудній запилюженій землі, відстібнувши дерев’яний протез, і грає на гармошці. Поряд сидять безногі інваліди — на саморобних візочках з «утюжками», прилаштованими до обрубків рук для пересування. Дядь-Гаврило в порівнянні з ними був здоровим дядьком, тому часто захищав їх, переважно від євбазівської шпани, якщо тій щось свербіло в одному місці. Але це бувало рідко. Зазвичай у кожного була своя територія і вони намагалися не перетинатись. Якщо дядь-Гаврило із «самоварами», значить, він «при ділі» і за нього можна не переживати: вони його там і нагодують, і пригріють, і душу з ним відведуть, виспівуючи свої жалібні куплети. Навколо них тупцятимуть жінки, слухатимуть інвалідів, витираючи сльози кінчиками хусток, і кидатимуть в їхні картузи копійку або якесь яблуко чи бублик.

Клавка купила три пиріжки з горохом, трохи прислухалась до буркотіння у шлунку, взяла ще три — з картоплею і один відразу проковтнула: зазвичай у суботу вона снідала у Єлизавети Петрівни, але цього разу все перебив «покровитель» Прохорової. Жуючи, вона попрямувала до майстерні з ремонту примусів на Степанівській. [10] Нині — вулиця Старовокзальна. До війни її тримав Пінхус Абрамович, або просто «дєдушка Піня». З ним у Клавки було пов’язано багато дитячих спогадів. У неділю мама примушувала батька «піти подихати з дитиною свіжим повітрям». Замість парку батько йшов на роботу, на свою «Ленінську кузню», а по дорозі залишав її, Клавку, у «дєдушки Піні». Пінхус Абрамович зі скуйовдженим сивим волоссям, в окулярах з тонкою металевою оправою, у засмальцьованому фартусі, з триденною — вже «м’якою» — сивою щетиною на впалих старечих щоках колупався в старих примусах, прочищав форсунки голкою або помпував насоси. Якщо роботи не було, він ставив дві табуреточки під майстернею — одну високу (для себе), одну маленьку — для Клавки, вони всідалися, і він розповідав їй різні історії про тваринок і комах, що живуть у його майстерні. Колись у нього жила мишка, що розуміла людську мову. Він клав їй шматочок сала і кликав: «Пуся, Пуся!» А вона прибігала і дякувала «І-і-і!». А ще жив павучок на вікні майстерні, який сплів собі з павутинки гойдалку, і в ті рідкісні години, коли зазирало сонце в темну майстерню «дєдушки Піні», вигойдувався, купаючись у сонячних промінчиках.