Марина Гримич - Фріда

Терпиме ставлення до незаконного Промокашчиного заробітку у мешканців дому-древа зумовлювала фраза Мойсея Давидовича: «Не чіпайте його, це хвороба. Клептоманія називається. Від неї немає ліків». До того ж, у своїх Промокашка ніколи не крав. Таким був світ дому-древа, який жив за власними, виробленими попередніми століттями, неписаними законами.

…Якось Фріда спитала в Берти Соломонівни, чому в них усе не як у людей, маючи на увазі світ поза домом-древом, правильний, чіткий радянський світ. На що мудра Берта Соломонівна сказала: «Не варто засуджувати наш світ. Він тобі колись у пригоді стане!..»

«…Де ти цьому навчилася?» — дивувався Маджарян, коли Ірина знаходила цілковито неймовірний, проте ефективний спосіб виплутатися з найскладнішої ситуації — начебто в законних рамках, але насправді оминаючи їх.

Вона знизувала плечима: «Не знаю…»

Тепер вона знає: це дім-древо, який живе в ній, підказував правильні рішення…

Це було мистецтво «влаштовувати справи», якому за рік не навчишся. Для цього треба пройти велику школу. Давню, мудру школу ведення перемовин. Коронною фразою в домі-древі була: «Я все влаштую!» Найвищий пілотаж мистецтва перемовин на всіх рівнях. «Я все влаштую!» означало: «Я зроблю все поза законами й правилами. У мене зв'язки».

Саме за це шанували й водночас не любили і Берту Соломонівну, і Мойсея Давидовича, і Рафіка Варданяна… Саме по це приходили до них люди із «зовнішнього» світу — чіткого, правильного, зрозумілого. Торгівля — мистецтво зав'язування й подальшого використання зв'язків.

…Коли помер Промокашка (якось безглуздо — замерз на базарі), у нього вдома знайшли цілу колекцію гаманців. Мойсей Давидович, розглядаючи їх, дійшов висновку, що тут були екземпляри ще від Кості Шухера. Велика картонна валіза з овальними зображеннями жінок з перебивних картинок, з Промокашчиними та Шухеровими гаманцями якийсь час зберігалася у Берти Соломонівни. Фріда якраз хворіла на горло і залюбки гралася ними у гру, яку сама вигадала.

Вона брала в руки гаманець, роздивлялася його, нюхала ззовні і всередині (як робила пані Ірена), потім заплющувала очі, і перед нею поставав образ череватого дядька з укритою крапельками поту лискучою лисиною, з зачесаними набік тонкими мокрими пасмами волосся; або товстої тітки, що торгує кабанчиком на базарі в білому халаті, забрудненому кров'ю; чи охайного маленького чоловічка з тоненькою смужкою вусиків; або неуважного дівчиська, яке випросило в мами гроші, щоб купити собі джинси… Скільки гаманців, стільки людей, стресів, сліз…

«Це в музей Торгової, 4, — сказав Мойсей Давидович наказовим тоном. — Зараз це нікому не потрібне, а настануть часи, коли народ оцінить справжню народну історію… Не те, що писалося в газетах і постановах партії, а те, що діялося за фіранками — в сім'ях, на базарах, у тюрмах, підземеллях, а надто ж те, що робилося нелегально, бо воно і є по-справжньому народне».

— Ну ви, дядю Мусю, й даєте! Яка ж це історія? Це рудименти старого світу, які треба нещадно знищувати! — з комсомольською категоричністю заявив Петя Соболєв.

— Молодець, Петю! Будеш генеральним секретарем КПРС! — засміявся Мойсей Давидович. — Хоча, поки ти виростеш, Радянського Союзу вже не буде!

— Та що ви таке кажете! — щиро обурювався Петя. — Коли я виросту, буде комунізм!

— Комунізм, Петю, існує тільки на Торговій, 4.

— Давиде Мойсейовичу, ти не відволікайся, — перебила його Берта Соломонівна, — Краще скажи: що робити з цією музейною колекцією?

— Та хіба ви мене послухаєте? Я вже старий, щоб робити музей народної історії, а іншим або нецікаво, або не під силу. Хіба що Фріда, як виросте, зробить такий музей, правда, Мишко?

Фріда стенула плечима. Хворе горло не дозволяло їй вимовити навіть звуку. Вона сиділа в ліжку й попивала напій, який завжди готувала їй бабуся під час застуди — ураганну суміш молока, масла, какао, меду й горілки.

«Треба їх спалити, — радила тітка Ірена Берті Соломонівні про гаманці. Бо на кожному з них — прокляття. Я, коли гублю гроші, завжди кажу: нехай тому руки повідсихають, хто їх украв. Викиньте їх до дідька, бо у вас гроші не водитимуться ніколи, запевняю».

«Ти права. Щойно я занесла до хати валізу з порожніми гаманцями, з мого дому пішли гроші», — погодилася Берта Соломонівна, і після того ця «колекція» безслідно зникла.

…Створення «музею справжньої народної історії» було «ідеєю фікс» Мойсея Давидовича.

Час від часу він приходив до Берти Соломонівни, щось приносив їй і казав: «Сховай ТАМ».