Марина Гримич - Фріда

Коли я через тебе потрапила, в халепу, коли мене звинуватили у спекуляції, ти прийшов мені на допомогу? Ні! Ти покинув мене саму виплутуватися. І я виборсувалася сама, як могла.

А коли в моєму житті знову з’явилася проблема — я завагітніла, ти й тут ганебно втік, хоча я точно знаю: ти впевнений, що це буде твоя дитина.

Сашко Поспєлов, цей комсомольський лідер і стукач, виявився благороднішим за тебе. Він запропонував мені вийти заміж навіть після того, коли дізнався, що дитина не від нього. І я почала його поважати. Бо зрозуміла, що він може збагнути і простити все.

Якщо для тебе нічого не значить те, що ми виросли разом, сиділи за однією партою, кохалися, мали спільний гешефт, були найближчими людьми, тоді ти мені не потрібен.

Я йду з твого життя.

Прощавай.

Галя.

Iрина-Фріда сиділа на ґанку дому-древа, розклавши навколо себе старі папери, знайдені в підвалі.

В її серці стислася пружина, що ніяк не хотіла розпружуватися. Ірина не могла вдихнути повітря на повні груди, воно застрявало десь у горлянці. Ноги відібрало. У скронях несамовито гупало: «ту-дух, ту-дух, ту-дух!»

«Хоч би не скрутило зараз, у цю хвилину, в цьому місці, — думала Ірина. — Ото пораділи б її бізнесові суперники: Ірину Ревуцьку розбив інсульт у старому занедбаному домі в центрі Бердичева; вона лежить, обліплена мухами, на зогнилих від часу дерев'яних сходах, у діамантах, костюмі за п'ять тисяч баксів; її білосніжна білизна промокла коричневим від жовчі потом; під наманікюрені нігті забилася чорна стара пилюка; від неї тхне мертвим будинком і забитою каналізацією; у волоссі заплуталася павутина з сухими мухами; в осклілих божевільних очах застиг клаптик неба і розбите вікно, що зяє темрявою…»

Оце буде сенсація!

Конкуренти не казатимуть про неї «померла», «загинула», про неї скажуть: «здохла!..»

Ні… Тільки не зараз… Тільки не тут… Тільки не в такому стані…

Треба взяти себе в руки! Треба повернутися до себе…

…Поряд сидів Юра і, поклавши голову на її коліна, мирно спав.

Юра Юродивий, безсмертний Юра Юродивий — вічний мандрівник цього світу, який подорожує зі століття в століття… Він жив у добу Соломона Каца, живе й досі… Юра Юродивий зупинився в просторі й часі, він супроводжує різні покоління, нагадуючи їм, що вони колись уже жили, і про те, що життя вічне, а час — циклічний…

Ось який несподіваний урок вона отримала від життя…

Виявляється, ті стреси, що їх завдавали їй люди чи її справа, були маленькими репетиціями великого шоку. Виявляється, її шалений ритм життя, депресії, відсутність нормального відпочинку, сновидіння з переслідуваннями, «наїздами», шантажами; життя зі стиснутою пружиною всередині; відсутність сім'ї і шалена конкуренція в бізнесі, дім під сигналізацією з гратами на вікнах, постійний контроль над власними словами — все це лише гра, а справжнє життя — в цих старих паперах. Ось воно, справжнє її життя…

Вона сидить тут, у зруйнованому світі дому-древа, приголомшена, безпорадна. Цієї миті вона, не кліпнувши оком, віддала б усе за те, щоб стати простою жінкою з бердичівської слобідки, яка мала грандіозні плани підкорення столиці, але, на жаль, не вступила до «крутого» інституту. Тоді б вона повернулася додому, швидко вийшла заміж, народила дітей, а тепер сиділа б у своєму будиночку з палісадником, де квітнуть мальви, у ситцевому халаті. Вона сиділа б у старомодній кімнатці з відчиненим у сад вікном, звідки долинає сюрчання цвіркуна, на старому дивані, з якого вилізли пружини, їла б молоду картоплю з кропом, запивала кислим молоком і рівно тридцять хвилин співпереживала б героям нереальної телевізійної історії, щоб потім про них забути і заснути безтурботним сном до ранку…

А все ж могло бути саме так! Якби Берта Соломонівна «за старим торгівельним звичаєм» не відвезла б до Києва нову «волгу» і не оформила б дарчу на ректора дуже престижного інституту; якби Ірена Жевуська, караючись докорами сумління за Фрідин аборт, не продала свої смарагдові сережки і не доклала своєї частки до тієї суми, за яку Берта Соломонівна купила машину; якби Мойсей Давидович не позичив Берті Соломонівні решту грошей, яких не вистачало, щоб купити машину, і які Берта Соломонівна так і не встигла віддати…

Попереднє свідоме життя Ірини, життя після смерті Фріди, розсипалося за останню добу на дрібні друзки… І немає його — того життя… Точніше, воно стало далеким, чужим, непотрібним…