По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуських-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, котрі хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче хочуть стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім'ї і виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам'ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури…
Чи маємо ми право засуджувати їх?
Напевне, ні. Хіба можна засуджувати інстинкт самозбереження? Саме він, а не інстинкт продовження роду, є основним. Люди міняють батьківщину, мову і навіть віру, бо їхнє найбільше бажання — вижити…
Ірина сиділа на ґанку й дивилася на дім-древо… Воно всохло, померло….
Щоправда, це сталося не вперше. Воно вже вмирало колись, але згодом оживало…
Коли ж востаннє почав руйнуватися дім-древо? Можливо, ще тоді, коли там була Фріда. Спершу почали відходити люди…
Хто був першим?
Здається, Збігнєв: сім років з конфіскацією майна. Він так і не повернувся додому…
Але ні. До Збігнєва був Андрій. Він утік із дому зразу ж по тому, як Фріду примусили зробити аборт. Додому він більше не повертався, принаймні, на пам'яті Фріди, а Ірина туди взагалі не приїздила.
Ірина якось зустріла Андрія. На його виставці в Києві. Він малював у стилі Фріди Калло.
Вона прийшла на вернісаж і стала в куточку, пильно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Після презентації через Маджаряна скупила всі Андрієві картини. І, не розпакувавши, сховала в коморі на дачі.
Аби ніхто ніколи не бачив древа, що проростає крізь красиву смагляву зеленооку жінку.
Щоб ніхто ніколи не бачив брата баби Катрі, який повісився серед двору на мотузці для білизни, навіть не знявши ліфчики, труси й «трикошки», що сушилися на ній.
Щоб ніхто не бачив привида ґешефту, який блукає домом-древом, з довгими хрусткими білими пальцями, синіми нігтями і синіми губами.
Щоб ніхто не бачив старовинного креденцу пані Ірени, з якого проростає ваніль, кава, цинамон і перець-чилі.
Щоб ніхто не бачив живі шуби, що бігають по стертому паркету Мойсея Давидовича.
Аби ніхто не бачив шістнадцятилітню дівчинку з байдужими зеленими очима, котра сидить в калюжі крові, тримаючи в руках закривавлений згорток.
Щоб ніхто не бачив білих божевільних очей Юри.
Щоб ніхто ніколи не бачив цього всього…
…Отже, пан Збігнєв. Він, здається, навіть року не прожив у тюрмі…
Потім заслабла пані Ірена. Фріда на той час уже вчилася у Києві.
Потім виїхали Соболєви. Здається, переїхали на нову квартиру, яку дядько Федір нарешті отримав після двадцятип'ятирічного стояння в черзі.
А далі був Мойсей Давидович…
Ні. Спершу виїхала до Америки його велика родина, без нього, але разом з його сином Шостаком, якого не втримало в Радянському Союзі українське прізвище і змінена п’ята графа. За рік вони викликали до себе Варданянів.
Потім поховали Берту Соломонівну. На новому безликому кладовищі, оскільки єврейське зруйнували, і всі тамтешні могили об'єднали в братську.
Мойсей Давидович лишився сам-один у домі-древі, як вірний його охоронець. І його серце не витримало.
І все… Древо всохло, дім помер.
Що ж, час циклічний. Усе періодично вмирає і наново народжується. Може, купити цю руїну, зробити ресторан «Фріда» і знову оживити дім?
…Ірина сиділа поряд з Юрою на приступці, що вела в квартиру, де багато років жив Костя Шухер, а після нього у якийсь спосіб там опинився Вася Кашкін, по-дворовому Промокашка, який, подібно до Кості, мав сумнівну репутацію і випадкові заробітки. В домі-древі навіть кімнати самі обирають собі господарів, а не навпаки. Ця напівпідвальна кімнатка з вікном, що на якихось півметра виступало над землею, цілком відповідала напівлегальному життю її господарів. Офіційно Промокашка жив на інвалідну пенсію учасника війни, а поза тим потроху крав і жебрав на базарі. Час від часу на дім-химеру налітала міліцейська команда, аби забрати його «на місці злочину», а він щоразу влаштовував виставу для «міцних горішків»: починав дико смикатися, пускати піну з рота й волати: «Не чіпайте мене, я контужений!» На крики збігалися всі мешканці двору і скрушно хитали головами, мовляв, чого причепилися до нещасного, хіба не бачите — він же юродивий! Після того розгублені (якщо новачки) або розлючені (якщо досвідчені) міліціонери подавалися геть, а сусіди спокійно розходилися по своїх оселях. Потому Промокашка знову робився тихим і слухняним. У домі-древі так звикли до цих сцен, що в кухонних сварках сусідки, коли хотіли, щоб хтось відчепився від них, викрикували: «Не чіпай мене, я контужена!»
Читать дальше