Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Біля берега Тимко прислухався. Тихо, аж дзвенить.

Степ був пустельним, як і завжди о такій порі. З-за Високої могили подеколи долинав собачий гавкіт і жалібне овече мекання. А потім з’явилося кілька кінних постатей. Наче лис навколо їжака, закружляли вони навколо чогось, чого Тимко побачити не міг, і щезли так само раптово, як і з’явилися, залишивши якусь невиразну цятку.

Цятка ця поволі рухалася в його бік. Незабаром Тимко розпізнав у ній чоловічу постать.

Чоловік цей поводився якось дивно. Кроки його були дрібними та обережними, в руках чоловіка був ціпок, яким він невпинно обстукував дорогу перед собою. І все ж, не дивлячись на таку пересторогу, чоловік двічі впав — чи то потрапив ногою до якоїсь нірки, чи за щось зачепився.

Мабуть, сліпий, — здогадався Тимко. — Але що йому робити ввечорі в такому безлюдному місці? І де його поводир?

До цього часу Тимко, коли й бачив сліпих, то тільки в супроводі поводирів, здебільшого малих хлопців.

А ще чоловік чи то розмовляв сам з собою, чи то співав. Коли він підійшов ближче, Тимко почув:

Що було в тій пісні далі, Тимко не почув, бо чоловік знову спіткнувся і впав. Піднімаючись, у відчаї простогнав:

— Звірі, краще б уже забили…

Тепер Тимко бачив чоловіка досить ясно. Він був високого зросту і дуже худий. Через кістляве плече висіла порожня торбинка. Русяве волосся злиплося і лежало довгими пасмами, а замість очей у чоловіка — Тимко відчув, як поза спиною йому сипонув мороз — виднілися чорні плями і з них випливала сукровиця.

Чоловік постояв якусь хвилину, начебто вирішував, куди йти далі, і рушив не вперед, а трохи збочив — саме туди, де була величенька калабатина.

— Дядьку, стійте! — вихопилося в Тимка, коли до калабатини лишалося кроків зо два.

Чоловік завмер. За тим повів безоким обличчям на Тимків голос.

— Хто ти, хлопче? — прохрипів він. — Де я?

— Біля горошинського аулу, — відказав Тимко. — Тільки його вже немає.

— То ти хто будеш — татарча?

— Ні, я русич. З того боку Сули. З Воронівки. Чули про таку?

Чоловік зненацька впав на коліна і простяг руки до Тимка:

— Христом-Богом заклинаю тебе, хлопче, допоможи дістатися на наш бік! Що хочеш віддам, тільки допоможи!

— Не треба мені від вас нічого, — відказав Тимко і шаснув в очерети. За мить вивів звідтіля човна і підігнав його до берега. Виліз з нього і підбіг до незнайомця.

— Сідайте, дядьку, от сюди. Тільки обережніше. Ось так.

Він посадив сліпого на носі човна і відштовхнувся тичкою від берега.

Якийсь час сліпий сидів, безсило опустивши голову, і мовчав. Тимкові здалося, ніби він прислуховується до плюскоту хвиль за бортом.

— А що зараз робиться на небі? — зненацька поцікавився сліпий. — Місяць там чи сонце?

Тимко зиркнув на небо.

— Місяць, — відказав він. — Великий такий, рожевий.

— Ти мені розказуй, хлопчику, розказуй» — попрохав сліпий. — Вибач тільки, що забув запитати, як тебе зовуть.

— Тимком.

— І скільки тобі років?

— Одинадцять, — відказав Тимко. Помовчав і додав: — Скоро буде.

— То розказуй, Тимку, що робиться навколо і де саме ми пливемо. Бо я вже… — голос у сліпого здригнувся, — ніколи більше цього не побачу…

Майже до самої зими прожив Іван Овраменків — так звали сліпого — в хаті Василя Хвоща. Спочатку Іван лежнем лежав, бо такі болячки обсіли його, що навіть шептуха баба Горпина з Лящівки не могла дати їм ніякої ради. Приїздили до нього і заможний Іванів дядь-ко з-під Києва і два ченці з тамтешнього монастиря і якийсь сивий дідуган — у Воронівці шепотіли, що це віщун. Понавозили всіляких дарунків Іванові та Хвощу, і навіть ліру привезли. Це для Івана, бо, казали, гарно вміє він на ній грати. Правда, перед цим хотіли забрати Івана з собою до Києва, проте відступилися — побоювалися, що не витримає Іван дороги.

Коли ж Іван трохи оклигав, то брав ту ліру до рук, проводив по ній пальцями, і вони з Тимком починали співати. І про давні княжі часи заводили, і купальські пісні, й нові — про повернення своїх на землі сивого Дніпра. Та найчастіше заводили вони пісню про бубни, що гудуть в долині. Зазвичай починав Іван густим голосом:

— За річкою вогні горять…

А Тимко срібним дзвіночком (це так Іван казав) підтягував:

— Там татари полон ділять.

Птахом літали Іванові пальці над лірою: то припадали до струн, то завмирали на мить і знову злітали, видобуваючи звуки, від яких аж серце завмирало.