Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— У мене теж курінь непоганий, — заперечив Данило. — Правда, столу немає, зате звідусіль видно, хто з чим підходить. А то обставилися паличчям — чи то ви від людей одгородилися, чи то люди від вас. А щоб не закортіло ще комусь пожартувати, поставлю хлопців для охорони.

— Охорони не треба, — заперечив Боброк і помахом руки підкликав Сашка. — Ми і без вашої охорони одіб’ємося від будь-кого. Правда, хлопче?

І, обійнявши Сашка за плечі, Боброк рушив слідом за Ратищем.

Курінь Данила стояв на белебні. Він був складений з товстого шару ялинових лап, між якими на всі боки проглядалися широкі щілини. Видно, Данило любив, щоб його помешкання продувалося вітрами. В кутку лежало оберемків зо два сіна, і Боброк, кинувши зверху свого плаща, одразу влігся на ньому.

— Гарно як, — із задоволенням зазначив він. — Ну, хлопче, що скажеш? Сподобався тобі тутешній люд чи ні?

— Та я ще й сам не зрозумів, — зізнався Сашко. — Там таке трапилося, дядьку… княже… не знаю, як вас тепер і звати.

Боброк посміхнувся.

— Зви, як і раніше, дядьком Дмитром, — дозволив він. — А там щось придумаємо. То про що ти хотів розказати?

— Та, там рука була.

— Яка ще рука?

— Волохата така. Я саме за вас кричав, аж дивлюся: вона лізе з-за возу і одразу ж — під сіно. А тоді почала за клунок смикати. Я її як впережу пужалном! А з-за возу піднімається чиясь голова і питає: а чого це ти, хлопче, б’єшся? А тоді повела очима і здивувалася: ти диви, каже, я думав, що це віз мого кума! То оце я й думаю, що то була за людина: чи чесна, чи, може, тільки прикидалася нею. А ви як думаєте?

Дядько Дмитро розсміявся:

— Хитрий народ!

За хвилину він уже спав.

Було тихо і так спокійно, що й не сказати. Непорушно застигли високі сосни, під ними жовтів пісок, а вгорі синіло небо, пропливали хмари. Одна з них скидалася на галагана, який від когось утікав. І не від когось, а від іншої хмари, що нагадувала кудлатого пса. А от догнав пес галагана чи ні — Сашко так і не довідався, бо хмари щезли за сосновим верховіттям. А тоді слідом за ними поповзла темна хмара і була вона схожа на голову голодного вовка. І цей вовк вкрадливо наближався до сонця…

Від галявини подув вітерець. Він приніс передзвін струн і лірникові слова про те, що руські князі повертаються на свою землю…

Наступала осінь. Високе вигоріле за літо небо знову почало набирати синіх барв і значно понижчало.

З кожним днем усе густіше обсипалося буре крихке листя, і все більше павутин повільно пропливало услід за подихами вітру. І дивлячись йому услід, Тимко мріяв: от би стати таким маленьким, як павучок, вхопитися за одну з цих павутинок і помандрувати далеко-далеко на південь, куди, кажуть, переселили аул його найкращого друга Зейнули. Бодай одним оком поглянути, як там йому ведеться, бодай одним словом перекинутися. А живеться Зейнулі, мабуть, кепсько, бо майже щоночі приходить він у Тимкові сни. То промчить повз нього на конях разом з Алімою, то всядеться край плоскодонки і починає чистити свої наконечники для стріл, то піде по промінчику сонячного світла і кличе за собою Тимка. А він, Тимко, чомусь не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Цікаво, до чого б такі сни?

Батько, схоже, теж сумував. Чи то за дядьком Ахметом, чи то знову за мамою занудьгував. Тимко не раз прокидався від важкого батьківського човгання або глухого стукання корчика об цеберко. А тоді батько обережно, аби не розбудити сина, прочиняв сінешні двері і довго сидів на порозі. Про що він думав, Тимко міг лише здогадуватися.

Кожної вільної хвилини Тимко сідав у човен-плоскодонку і звивистими протоками діставався до горошинського берега. А діставшись, кілька хвилин сторожко прислухався, чи не чути якогось підозрілого плюскоту чи шарудіння, і лише по тому обережно визирав з-за очерету.

На горошинському березі все було так, як і раніше. Ті ж дерева з щільними кущами глоду та дерези, та ж Висока могила виднілася майже на обрії, ті ж отари і табуни рухалися вигину річки. От тільки горошинського аулу не було. Нові господарі поставили свої шатри далеко в степу, за Високою могилою. І серед татарських хлопчаків, котрі переганяли отари чи з пронизливим галайлаканням носилися на прудких кошлатих коненятах один за одним, не було його найкращого, єдиного друга Зейнули.

Цього дня Тимко дістався горошинського берега, коли сонце вже схилялося до землі. Повертатися поночі він не боявся. Місяць був майже вповні, на небі не було ні хмаринки, до того ж, всі протічки Тимко вже вивчив напам’ять і міг би з заплющеними очима дістатися в будь-яке місце на болоті.