Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

А коли Іван втомлювався, вони починали розмовляти. Тимко вже давно розповів йому про матір і про те, як батько тужить за нею. І про Зейнулу з Алімою розповів. Розповів і про те, що поклявся розшукати їх за всіляку ціну.

— А як ти це зробиш? — поцікавився Іван.

— Дуже просто. Підросту — і піду шукати. Треба буде, то й до самого моря дійду.

— Не так це просто, — заперечив Іван. — Підліток-русич — то ласа здобич для будь-кого з ординців. Не дістанешся й до Ворскли, як твою шию затягне аркан. А далі — рабство, канчуки. От був би ти поводирем… Татари таких не беруть. В усякому випадку, поки ти зі сліпим. Та й то ще сорока надвоє гадала.

Поводирем… Тимко замислився. Воно, звісно, малому поводиреві не позаздриш. Тимко не раз бачив їх, обшарпаних, з вічно голодними очима, сплять де прийдеться. А з іншого боку, он його старший товариш Сашко. Хоч і не поводир, проте теж спав, де прийдеться, і їв, що добрі люди дадуть. А тепер таким цабе став при Дмитрові, князеві канівському, що, мабуть, і не підступишся.

Звісно, Тимкові ніколи так не пощастить, як Сашкові. Проте навряд чи Сашкові можна так вільно розгулювати ординським степом, як поводиреві. І по Дніпру, і до моря, і куди завгодно. А там десь мама, Зейнула, Аліма…

— Воно звісно, — вагався Тимко. — Але хто мене візьме поводирем?

— А хоч би й я, — відказав Іван. — Оце відлежуся в твого батька, потім до своїх подамся, коли ти згоден будеш мене провести до Києва.

— До Києва я проведу, — згодився Тимко. — Коли батько дозволить. Проте мені далі треба.

— А далі, Тимку, буде так. По весні візьму я герлигу, і подамося ми з тобою в степ ординський. Я веселитиму наших бідаків, що нидіють там, а ти шукатимеш, кого тобі треба. А знайдеш — там видно буде.

Тимко пильно поглянув на Івана.

— А не боїшся? — запитав він. — Не боїшся, коли вони тебе знову схоплять?

Іван стенув широкими плечима.

— Ну й що? Вдруге очі не виколять. А мені з ними ще порахуватися треба.

Але Василь не збирався відпускати сина з чужою людиною невідомо куди. І, мабуть, Тимко так би й залишився у Воронівці, якби на ту розмову не надійшов Коцюба. Щоправда, свою думку він висловив не відразу, а лише на третій день, коли дорослі зібралися до толоки. Відкликав Василя вбік і стиха запитав:

— Ну, то як ти вирішив з сином? Відпустиш його з Іваном чи нехай тут загине?

— Тю на тебе, Федоре! — вжахнувся Тимків батько. — Що це на тебе найшло?

— Послухай мене, Василю, послухай уважно, — Коцюба пильно подивився в розгублені очі Хвоща. — Невже ти не бачиш, що довкола коїться? Ось-ось гримне грім, і проллється кров. І першою проллється вона тут, на порубіжжі. Ми з тобою хоч здачі можемо дати і виживемо, коли пощастить. А таких, як Тимка, татари розтопчуть і навіть не помітять. Ти цього хочеш?

Тимків батько мовчав. Лише побіліли пальці, стиснуті в кулак.

— То я ось буду просити всіх, аби відправили своїх дітей якомога подалі від Сули, — вів своє Коцюба. — За Переяслав та Київ, у Литву чи Московщину. Туди, у кого є яка рідня. І коли все вгамується і нам з тобою пощастить — викличемо їх назад. А ні… — Коцюба легенько вдарив носаком у будячину, — хай хоч вони поживуть за нас. Тож, Василю, моя думка така: віддав би ти свого в поводирі до Івана. Родичі його люди заможні і добрі. Тимко там зиму проведе, мов у Бога за пазухою. А потім видно буде, як та до чого…

— Розумію, — глухо відказав Хвощ. — Тільки ж якби ти знав, як воно отут-о.

І він приклав кулака до грудей.

Наступного дня Тимко виїхав на возі Іванового дядька до Києва. Воронівські жінки зшили йому добру торбину, батько поклав до неї всього, що знайшлося в їхній убогій домівці, а рука Тимкова була в міцній Івановій руці.

— Ну й пече! — пожалівся Данило, витираючи обличчя широкою, мов лопата, долонею. — А ще тільки травень починається. Що ж воно буде влітку?

— Холодніше не буде, — відказав Медовуха, що на якусь мить порівнявся з велетом. — Буде таке спекотне літо, аж чорти в пеклі носами закрутять.

Поплескав велета по плечу і погнав коня уперед. Данило незадоволено подивився йому вслід: от же ж базікало!

Гаряче літо обіцяв не лише Медовуха. Про це говорили і старі діди, і віщуни, і всі, хто розумівся на цьому ділі. Зима була лютою, малосніжною. Все, що проклюнулося восени, аби заколоситися при літі, вимерзло, а зерно, що впало до землі весною, марно шукало вологи — її не було.

Та не саму лише погоду мав на увазі Медовуха. Напруження між татарами та русичами зростало, з кожної сторони збиралися хмари, клубочився ледве стримуваний гнів.