Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Власне, вулиць в селі не було. А була величезна площа з численними провулочками, що вели до неї. І на цій площі чого тільки не було! Ятки з заморськими товарами, чумацькі вози з сіллю та морською сушеною рибою, селянські вози з зерном, коні, корови, вівці і навіть верблюди. І все це не стояло на місці. То хазяїн прогулював коня, аби показати покупцеві, який він гарний, то якийсь дядько ганявся за телицею, котра, очманівши від суцільного ревиська, відірвалася від воза і носилася, мов навіжена; то півплощі втікало від такого ж очманілого бугая, який трощив все і вся, аж поки татарські стріли не поклали його біля столу, на якому горою здіймалися небачені заморські фрукти. Від поштовху стіл перекинувся, фрукти розкотилися, і люди почали запихати їх собі за пазуху, не звертаючи уваги на хрипке голосіння продавця — худого, засмаглого до чорноти чоловіка з намотаним на голові сувоєм якогось тонкого краму. Сашкові теж дісталися два чудернацькі плодики завбільшки з гусяче яйце. Вони були приємного жовтогарячого кольору і пахли так звабно, що Сашко не втримався і відкусив шматок. І відразу ж виплюнув — такої кислятини він ще ніколи не куштував. Хотів було викинути їх геть, проте забув, бо назустріч йому йшов чорний, мов сажа, здоровань, і біліли тільки його зуби та білки очей. Здоровань ніс порося, яке виривалося і пронизливо верещало.

«Навіщо це він так вимастився?» — здивувався Сашко. Пробившись крізь натовп, що переслідував чорного чоловіка, Сашко провів пальцем по голій чорній руці і здивувався ще більше — палець залишився чистим. «Мабуть, він мажеться не сажею, — вирішив хлопець, — а чимось іншим. От дивак!»

Пізно ввечері, коли Сашко вже сонно кліпав очима перед багаттям, до нього підсів Медовуха. Він тільки-но прийшов з Торговиці, взяв щось із своєї торбини і намірявся знову повернутися в Торговицю. Дивно. Ще вдень Сашко помітив, як він з кількома бродниками, похитуючись, ходили селом і горланили пісні, проте зараз у Медовухи був такий свіжий вигляд, наче він тільки-но прокинувся.

— Як справи, хлопче? — запитав Медовуха. — Скільки витрішків продав?

— Аніскільки, — відказав Сашко. Він витяг з-за пазухи надкушеного плода і простягнув Медовусі. — Ти не знаєш, що це таке? Ну й кисле!

— А дай-но сюди… — Медовуха понюхав плід і відкусив майже половину. — Чудово! — сказав він, хоча обличчя його скривилося як у середи на п’ятницю. — З похмілля нічого кращого не придумаєш. Називається лимон. Привезли його з-за моря. Це все, чи в тебе ще є?

— Є один, — відказав Сашко і знову поліз за пазуху. — Але навіщо він тобі? Ти ж не п’яний. Хоча я бачив, як ти ходив з тими.

Медовуха плід забрав, а Сашкові відказав загадково:

— Коли ти думаєш, що ми сюди приїхали, аби скуштувати браги, то помиляєшся.

І широкими кроками збіг з пагорба.

Коли покидали Торговицю, Ораз-юзбаші проводжав їх кілька поприщ і все вмовляв обов’язково заїхати на зворотньому шляху знову до його скромного шатра. А коли повертав назад, то на весь степ завів якусь жалібну, протяжну пісню.

— Він співає про те, як добре татаринові сидіти з друзями до ранку, але як то важко прокидатися після цього, — прислухавшись, переклав Коцюба. — Це він тебе має на увазі, княже?

Боброк невизначено посміхнувся і поплескав поводом Коршуна по шиї, аби той прискорив ходу. Його думки вже були зайняті іншим.

Атож, перша спроба вдалася. Біля трьохсот бродників, що мешкали навколо Торговці, живилися з неї чи просто приїхали на торг, тягнуть руку за київського князя. Їхня мрія — заробити дещицю, повернутися за Рось і там хазяйнувати на ділянці, яку виділить канівський князь. За таку ціну вони ладні виконувати всі накази, що йдуть від нього, навіть стати збройними до його лав.

А от бродників з двісті не приймають ні київського, ні канівського князів. Здебільшого це ті, що після виборів нового отамана подалися на Тясмин, Ташлик та Тикич.

Опитували тутешніх бродників в простий, але від того не менш надійний спосіб. Коцюба, Медовуха, Василь Дишло, врешті, майже всі з канівської сотні (власне, для того їх і брали) мали тут чимало знайомих і через них вивідували, хто чим дихає.

Все обговорювалося за чаркою. Проте чарка виставлялася більше про людське око — який же то бродник без чарки!

Звісно, в такому місці, як Торговиця, без відвертих чи потаємних вивідників не обійтися. Але як їх знешкодити, підказав Коцюба.

— Доведеться тобі, княже, поскаржитися цьому Оразу, що через свою немічність ти не можеш як слід впливати на своїх пияків-бродників. А оскільки дарункам для хана немає ціни, то чи не зміг би Ораз виділити для додаткової охорони і своїх чаушів та вивідників? І ніби випадково залишаєш на столі капшук з грошима. Запевняю тебе, всі кинуться на охорону дарів. А нам саме це й потрібно.