Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

За тим, що відбувалося біля багаття, Сашко стежив з відстані. Дістатися ближче було небезпечно, бо між ним та багаттям, здається, зачаїлася сторожа. Одного разу Сашко навіть почув щось схоже на приглушений кашель.

Розбійники, схоже, добре знали Медовуху, бо час від часу приязно поплескували його по плечах. За тим один з розбишак зняв з багаття великого казана і всі посунули до нього.

«Ич який! — подумки обурився Сашко з поведінки Медовухи. — Мало йому каші з нашого казана, то він, такий ненажера, вже й до чужого присусідився».

Та коли по правді, то Медовуха майже не їв. Він більше втовкмачував щось цим лісовим людям, а ті хукали на куліш і кивали головами на слова свого гостя.

Зрештою, Медовуха почав прощатися. Його взявся супроводжувати один з розбишак, мабуть, ватаг.

Неподалік від Сашка Медовуха і ватаг зупинилися.

— Ось тобі, Яцьо, ярлик, — сказав Медовуха і подав якийсь клаптик. — 3 ним тебе одразу приймуть Деркач та Жмурига. Так де, кажеш, засів зі своїми хлопцями Ковадло?

— У Траковому лісі, — відказав Яцьо, ховаючи клаптик за пазуху. — Не забув ще, де це?

— Та ні.

— Тільки ти з ним не дуже розводься. Схоже, то людина непевна. Колись був одним з найближчих поплічників нашого спільного знайомця.

— Знаю, — кивнув головою Медовуха. — Та й з поганої вівці жмут шерсті теж знадобиться. Хоч знатиму, чого можна від нього чекати.

— Ну, щасти тобі, Лукіяне, — потис йому руку Яцьо. — І не турбуйся, ми все зробимо. Так і передай кому треба. А коли що — дай знати, я завжди до твоїх послуг.

Ватаг ще раз потиснув руку Медовусі і повернувся до багаття. А Лукіян, розводячи перед собою гілки, рушив до узлісся. Сашко подався слідом. За кілька хвилин над його головою знову засвітилися зірки. А коли Сашко повернувся до свого місця у руському таборі, Медовуха вже лежав горілиць і знову висвистував носом. Сашко примостився поруч. Медовуха не розплющуючи очей прошепотів:

— Будеш слідом тинятися — вуха відірву…

Вранці Боброк вислухав Сашкову оповідь з великою увагою. І все ж в глибині його очей кілька разів зблиснули жваві вогники.

— Молодець, — сказав він, коли Сашко замовк. — За Медовухою слідкуватимуть відтепер інші, а ти займися своєю справою.

— Але ж я, — почав було Сашко.

— Ні, — твердо відказав Боброк. — Де ж це бачено, щоб малий хлопець шастав уночі чужим лісом? А раптом дика кішка з гілки стрибне чи розлютований вепр вилетить з-за кущів, що ти тоді робитимеш? Ні, хлопче, краще берися за свої справи і не сунь кирпу в чужі. Цим, кажу тобі, займуться інші. Втямив?

— Так, — пробурчав Сашко. — Але чому ви мені цього не казали, коли Барило стріляв у великого князя?

Боброк засміявся і дав Сашкові легенького щигля.

— Бо то було не в лісі, — сказав він. — І вдень, а не глупої ночі, коли всі повинні спати. І ти насамперед.

Одного тихого ранку на обрії з’явився чималий гурт вершників. Сашко почув, як Коцюба сказав Боброкові:

— Ну, нарешті Хаджибей дав про себе знати…

Проте тут же велів гридням і бродникам на всяк випадок взяти зброю і триматися ближче до возів з дарами.

Вершники швидко наближалися. Було їх сотні зо три, не менше. Не доїжджаючи до посольства кроків на п’ятдесят, передній дзвінким голосом вигукнув:

— Хто такі?

Коцюба відказав:

— Ми посли київського князя Володимира. Їдемо з дарами до світлого хана Хаджибея.

— Я тисяцький хана Хаджибея Тахір-мурза, — відрекомендувався передній татарин. Це був вилицюватий, кістлявий воїн середнього зросту, його невеликі косуваті очі пильно обмацували подорожніх.

— Їдьте за мною, — нарешті звелів він і розвернувся назад.

Очаків чи, як його називали самі татари — Ачи-кале, виявися не набагато більшим від Переяслава. Кілька сотень глинобитних та черепашкових будиночків стояли впереміш з повстяними шатрами. В центрі міста на пагорбі розкинувся садок, серед якого височіло кілька споруд з вузькими вікнами-бійницями. То були будинки хана очаківської орди Хаджибея та його наближених.

Самого хана в Очакові не було. Вже з півмісяця він знаходився біля одного з численних лиманів, який так і називали Хаджибеївським. Там він проводив більшу частину теплих місяців, вправляючись у мореплавстві, мисливстві та військових виправах, і цим був прикладом для інших заможних ординців. Так пояснив товмач Мустем-алі, який був приставлений до посольства одразу по його прибуттю до Очакова.