Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Степ був готовий спалахнути кожної миті. Хто зможе врятуватися від нещадного полум’я степової пожежі?

Боброк не знав. Але й чекати, поки смерть прийде на землю, не збирався. І посольство до очаківського хана — це перший крок, що мав спрямувати степовий вогонь у потрібному напрямку.

Наказ великого князя був простий: Боброк мав не лише передати дари ханам і підвести їх до думки, що вони повинні відомстити литвинам за київський стіл, а й розвідати, скільки кривих мечів, званих шаблями, зможуть підняти на литвинів ногаєві нащадки. Хоча й твердили ногаєвичі, що сила їхня і міць незмірні, проте все на світі має свій вимір і свій кінець. Це слова великого князя, хоча він тут же признався Боброкові, що не знає, як ті шаблі порахувати.

— Сподіваюся на тебе, княже, та на твою кмітливість, — сказав Ольгерд на прощання. — Виконаєш — честь тобі і хвала, не виконаєш — ніхто тобі за те голови не зітне.

Але очі великого князя при цьому дивилися на Боброка так пронизливо, ніби попереджали: не впораєшся — краще не повертайся. Проте міг би й не лякати своїм важким поглядом великий князь. У Боброка рахунки з татарами значно більші, ніж у будь-кого з Ольгердовичів.

Попереду завиднілася купа дерев, а між ними — звивиста блакитна стрічка, за якою безладно товпилися якісь будівлі.

— Ця річка називається Синіми водами, — сказав Коцюба Сашкові. — А за нею — Торговиця, де торгують усім на світі.

— І найбільше — дурнями, — докинув Медовуха і сплюнув на землю. — Колись я тут не встиг і добридень сказати, як мене обідрали, мов липку. Так що ти, хлопче, — звернувся він до Сашка, — добре тримай свого капшука, коли заходишся торгувати.

— А чим би це я мав торгувати? — образився Сашко.

— Як чим? Тим, що й усі ми, витрішками, — пояснив Медовуха і зобразив пришелепувате обличчя дурня, перед яким зненацька виникли нові ворота.

Брід через Сині води нагадував брід через Сулу до горошинського аулу. Таке ж щільне тверде дно, така ж глибина, і ті ж очерети по боках. І така ж ширина — пліч-о-пліч могло проїхати не менше сотні вершників.

Як тільки перебралися через річку, до них чвалом підлетіли зо два десятки кінних татар. Передній, зі срібним знаком сотника, взявшись руками в боки, запитав:

— Що везете? Десяту частину приготували?

Боброк виїхав наперед і з прихованим глузуванням відказав:

— Ні, юзбаші, не здогадалися. Ми здалеку і ваші порядки нам невідомі.

— Ха! — вигукнув один з татар. — Воно й видно, що здалеку. Мабуть, вилізли з великого болота і привезли повні вози жаб.

Серед почту сотника-юзбаші гримнув сміх. І найголосніше реготав сотник. Відсміявшись, звелів:

— Перевірити, що везуть. І за те, що хизуються незнанням наших порядків, зібрати сьому частину!

— Не поспішай, юзбаші, — зупинив його Боброк і, вийнявши позолочений знак, пояснив: — Я князь канівський, очолюю посольство князя київського Володимира до світлого хана очаківського Хаджибея. А на цих возах — дари ханові. — І, відступивши конем убік, додав: — А тепер можете спокійно брати свою сьому частку.

Юзбаші, здавалося, став меншим на цілу голову. Якусь мить мовчав, тоді улесливо посміхнувся і сказав:

— Вибач, князю. Це вперше за стільки років бачу посольство князя київського. А то все — ваші бродники, наші козаки. Така нудьга, що хочеш не хочеш, а станеш жартувати. Звісно ж, сьома частина — то всього лише жарт.

Боброк кивнув головою.

— Я так і зрозумів. А тепер я б хотів, аби ти дозволив посольству князя київського день-другий відпочити біля Торговиці і привести себе до ладу перед далекою дорогою до світлого хана Хаджибея.

Сотник приклав руку до серця.

— Милості прошу до Торговиці, княже. Вибирайте собі місце, яке хочете і де хочете. А я, Ораз-юзбаші, до ваших послуг.

Постарався Ораз-юзбаші. Для посольства виділив місце на пагорбі, звідкіля було видно село Торговицю і все, що робиться в ньому. Поставив сторожу, яка слідкувала за тим, аби до возів з дарами очаківському ханові і миша вночі не підкралася. Власне, посольству охорона була непотрібна, тому що біля дарів постійно чергували гридні з дружини київського князя. І все ж користь від татарської сторожі була — вона відганяла надто цікавих не лише вночі, а і вдень.

Зате бродники Боброка за два дні, проведених в Торговиці, на пагорб майже не піднімалися. Люди бувалі, вони розшукали своїх старих знайомих і весь цей час проводили в шинках чи біля вечорових багать. І на величезне здивування Сашка, Боброк, який суворо карав навіть за найменшу пиятику в дорозі, цього разу ніби нічого не помічав. Мабуть тому, що й сам весь час сидів з Оразом-юзбаші. Про що вони говорили, Сашко не відав. Лише чув, як його хазяїн поскаржився юзбаші на старі рани, через які змушений був на кілька днів зупинитися в Торговиці. Бо не личить київському послові з’являтися розвалюхою перед світлі очі очаківського хана. Тож коли шановний юзбаші Ораз складе йому компанію, він, Боброк, буде дуже радий. А оскільки Боброк при собі залишив велета Данила, то Сашкові нічого не залишилося, як доглядати коней, чистити зброю і тинятися вулицями Торговиці.