Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Русичам виділили кілька шатрів на околиці міста. Кашовари одразу взялися до роботи. Решта кинулася до моря, бо ще ніхто його не бачив. Звісно, окрім всюдисущих Медовухи, Коцюби та Боброка, який, правда, бачив Шведське море, а не Чорне. Вони пожадливо вдихали вологе, ледь солонувате повітря, в той час як Медовуха скорботно зітхав:

— Ет, нема правди ніде! От якби тут був ще наш ліс, та сонце не так палило, то мабуть, кращого місця і не знайти.

— Так-так, — згоджувався Мустем-алі, котрий не відставав від посольства ні на крок. — Кращого місця у світі нема. Тільки навіщо ліс? — Його округле пласкувате обличчя з живими хитруватими очима по-страдницькому зморщилось. — В лісі небезпечно. Ведмеді ходять, дика кішка-рись на голову стриба. А тут, — він повів рукою довкола себе, — зразу видно, є небезпека чи ні.

— А ти, шановний, хоч раз був у лісі? — з насмішкою запитав Медовуха.

— Був, двічі, — відказав Мустем-алі. — Ледь у болоті не втопився.

— До чого тут болото? — здивувався Медовуха. За ці кілька днів він, схоже, неабияк заприязнився з пронозистим товмачем. — Я кажу про справжній ліс із соснами чи дубами. І обов’язково щоб холодок був. А в яру — джерельце з такою водою, щоб аж зуби ломило.

— Степ краще, — стояв на своєму Мустем-алі. — А дерева у нас і свої є.

І він кивав у бік кількох диких маслин, під якими тінь лише вгадувалася.

Сашко цієї суперечки не чув. Ледь побачивши море, він зірвав з себе все, що на ньому було, і кинувся в блакитні, піняві хвилі. Проте за кілька помахів руками стрімголов чкурнув назад. Діставшись берега, почав плюватися так, як ще в житті ніколи цього не робив.

— Що, не сподобалося море? — реготав Медовуха.

— Та яке там, тьфу, море, — відказав Сашко, відпльовуючись. — Одна, тьфу, солона вода.

Нарешті прийшло розпорядження хана: посольству київського князя прибути до його польового шатра на Хаджибеївському лимані. Супроводжувати його мав все той же Мустем-алі.

Сашко навіть збився, рахуючи лимани, через які вони перебиралися. Чи то п’ять, чи то цілих шість. Зате запам’ятав, що всі паромники були руськими бродниками. З Медовухою вони одразу знаходили спільну мову. А от на Боброка паромники дивилися з роззявленими ротами. Ще б пак: в цих місцях отаман всіх руських бродників, та ще й князь, буває не щодня.

Нарешті попереду завиднілася гора з довгими, похилими схилами. Показуючи на неї, Мустем-алі проголосив:

— Це, шановне посольство, наша святиня — Жевахова гора. Біля неї вісім літ тому чауші світлих ханів Хаджибея, Котлабуги та Солтана на корінь вирубали тумени кримського та перекопського ханів, що прийшли з шаблею на наші землі. Гадаю, шановне посольство не дуже добре знає про цю битву, тож дозволю собі нагадати.

Коцюба слухав товмача з кислим виразом обличчя. Зрештою, не витримав, притримав коня Медовухи і пошепки сказав:

— От і бреше ж твій товмач, як Бровко на місяць! Ми вдарили не з-за тих очеретів, про які він варнякає, а з-за того он відрогу.

— Але ж втікали? — запитав Медовуха, підступно посміхаючись.

— Не втікали, а відходили з боєм.

— Попереду своїх коней?

— Та пішов ти! — визвірився Коцюба, і якби Медовуха вчасно не пришпорив свого коня, важкий кулак воронівського старости неодмінно втоптався б у його бік.

Хаджибеївський лиман широким язиком впивався в сушу. З морем його поєднувала протока завширшки з Сині Води. Через протоку був прокладений місток. Подолавши його, посольство подалося вгору звистою дорогою, яка пролягала межи високих яскраво-жовтих круч.

Шатро Хаджибея стояло майже над краєм урвища, звідкіля було видно стільки моря, що аж дух захоплювало. Сашко мимоволі відчув себе чайкою — одною з тих, що з криками літали над головою. Отак би розігнатися, відштовхнутися від скелі і летіти, розставивши руки, мов крила. Проте стрибати не можна було: підійшовши ближче до краю урвища, Сашко побачив внизу не початок моря, а руде каміння, в якому біліло безліч черепашок.

На деякій відстані від шатра очаківського хана півколом розкинулися шатра його мурз. А за ними, біля підніжжя пагорба, впереміж з дірявими шатрами бідаків-татар виднілися маленькі, наче повіті для корів, будиночки, складені з тутешнього дивного каменю-черепашника, що кришиться навіть під руками. Мешканці цих будиночків ще вдосвіта нечутно з’являлися біля юрт знатних людей з хмизом, рибою, м’ясом, кобилячим молоком. Все це вони передавали кухарям і так же нечутно щезали. Сашко жодного разу не чув, аби вони перекинулися між собою бодай словом.