Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Коцюба важко зітхнув і провів рукою по Сашковій голові.

— Хочеш знати, хто ця жінка? — запитав він. — Це, хлопче, мати твого товариша Тимка.

— Тимка? — недовірливо перепитав Сашко. — Ви, мабуть, жартуєте…

— Нічого я не жартую, — відказав Коцюба. — Бо знаю її як облуплену. І вона мене теж.

— Ой, а що ж робити? Може, викрасти її і взяти з собою?

— Навряд чи вона сама цього захоче. Тут, хлопче, складне діло. Не для твого розуму це. Та, може, й не для мого. Мабуть, треба ще зайти до неї, коли випаде вільна хвилина.

Проте сталося інакше.

— Князь київський і переяславський Володимир вітає тебе і зичить тобі, державі твоїй і всім підлеглим твоїм здоров’я і довгих літ процвітання. Хай множаться твої отари і стада, а ім’я твоє хай прославиться у віках…

«Чи так я кажу?» — сам себе запитав Воброк.

Сталося те, чого він побоювався. Все життя відчував відразу до багатослів’я та пишномовства. Над усе полюбляв короткі, чіткі запитання і такі ж чіткі відповіді. Тому й не хотів очолювати це посольство. Проте його переконали, що очаківський хан теж не любитель довгих промов. І зрештою йдеться не про посольство, а про розвідку. А Боброк — людина військова і по найменших ознаках може дізнатися про те, чого десяток послів і впритул не побачать… Цим словам великого князя Боброк протиставити нічого не зміг.

Хан Хаджибей дивився на канівського князя жовтавими, як у дикої кішки, очима і мовчав. Охоронці, два здоровенні, Дмитрового зросту, нукери непорушно застигли обіч нього. Очаківський хан, здається, відчував, як важко Боброкові блукати в хитроплетиві слів, і зловтішався цим.

— Київський князь Володимир? — голос у Хаджибея виявився хоча й не таким гучним, як у Коцюби, проте достатнім, аби його чули навіть у розпалі найзапеклішої битви. — Не знаю такого. Знаю, що є київський князь Федір. Знаю також, що київський улус підвладний ханам Золотої Орди і ніхто без їх дозволу не може поставити будь-кого на княжий стіл. І не тільки на київський.

На дари хан Хаджибей навіть не дивився.

— Князь Володимир є сином великого литовського і руського князя Ольгерда Гедиминовича, — сповільна почав Боброк, відчуваючи, що через десяток-другий слів він або замовкне, або почне говорити так, як звик, а там хай буде, що буде. — І не мені казати, як і за яких умов він сів на цей стіл. Я лише посол і маю передати волю і слово свого господаря. А його слово — слово дружби і приязні. Київський князь бажає жити в мирі і злагоді з нащадком великих підкорювачів сотень земель та народів…

— Не забудь схилити голову, — наказав собі Боброк і вклонився ханові.

— А ще князь київський разом з вітаннями і дарунками передає світлому ханові і листа… — Боброк подав Хаджибеєві згорнутий у рурку шмат пергаменту з сургучною печаткою.

Хаджибей листа не прийняв. Не зводячи погляду з Боброка, він продовжував:

— Так, князя київського не знаю. Зате мені дещо відомо про канівського князя Боброка, який, кажуть, пролив чимало ординської крові. Чи, може, то наклеп?

«Звідкіля це йому відомо? — промайнуло в голові Боброка. — Хіба що від Солтана. Та швидше від тих бродників, яких я вигнав з-під Канева. Ну що ж, тепер все значно простіше».

Він випростався і сказав:

— Так, світлий хане. Але серед неї немає жодної краплі невинної крові. То кров степових розбишак-козаків, які живцем спалили моїх рідних. То кров їхніх друзів, які вирішили помститися за них. Тож я змушений був захищатися. Проте мені відомо, що світлий хан теж карає на горло тих, кого застає на місці злодійства.

— Яка кров винна, а яка ні, то вже судити не тобі, — в голосі Хаджибея звучала неприхована загроза. — А в нас за такі речі кара одна — смерть!

— Я воїн і смерті не боюся, — відказав Боброк. — І я знав, на що йшов, коли давав згоду очолити посольство до тебе. А щодо моєї голови, то радив би тобі домовитися з кримським і перекопським ханом Мамаєм. Він теж заявляв свої права на мою голову.

Очі Хаджибея зацікавлено зблиснули.

— Це ж чому?

— За те, що я звернув щелепу його улюбленому чи то племінникові, чи то ще якомусь родичеві. Бо він з такими ж, як сам, вирішив викрасти мого коня. А чекати на те, що цю справу розсудить Мамай, в мене не було ні часу, ні бажання.

Хаджибей покрутив кінчик вислого вуса.

— За Мамаєм я знаю всіляке. Але про те, що в його рідні завелися конокради, чую вперше. Та, може, ти все вигадуєш?

— В посольстві, світлий хане, є люди, які були присутні при цьому. І коли ти забажаєш, вони тобі розкажуть, як то було.